«Ой, диви, який цікавий дід стоїть у солом’янім капелюсі», – каже в маршрутці закутана жіночка іншій про 85-річного Григорія Красовського. Він справді дуже колоритно виглядає у солом’яній мазепинці серед снігу на зупинці навпроти залізничного вокзалу. літо
«То я спеціально вдягнув, аби ви мене впізнали», — одразу ж виправдовується дідусь. Каже, влітку в такій шапці ходити — люкс, а зараз добряче провіває. літо
Пан Григорій радіє, що ним цікавляться, його ремеслом. Дорогою кілька разів натякає, що теж навчить плести з соломи, «бо то є здорово».
Плести капелюхи він почав уже на пенсії – це його підробіток. Навчився цього ремесла від батька.
«Та як навчився? Просто побачив, як він то робить і сам став, — говорить дідусь. – Він капелюхи робив лише для себе. Рідко кому, бо колись усі вміли власними руками зодягнутися від голови до ніг. Пам’ятаю, що мав два капелюхи – один на Великдень, а другий – до роботи».
Повільно, минаючи калюжі йдемо до нього додому. Пан Григорій мешкає у військовому містечку в Коломиї. Невеличку однокімнатну квартиру виміняв у 1975 році в одного прапорщика. Жив тоді у Куйбишеві, в Росії, нині місто називається Самара. З дружиною розлучився та переїхав ближче додому.
Читайте: Дід Иванчик бажає здоров’я. У Криворівні відкрили унікальний музей (ФОТО)
У Самару Красовського направили з Львівського поліграфічного інституту ще в 1962 році — працювати у видавництво.
«Нас там зо 20 з інституту було, називали бандерівцями, — пригадує чоловік. — Але поважали, бо працювали ми добре».
Родом пан Григорій із села Рожнів Косівського району: «То гарне, велике село. А люди які там добрі».
Невеличка квартира дідуся заставлена акуратно поскладаними пучками з соломою, книжками, пожовтілими від часу плакатами, дерев’яними полицями, газетами. Опалення нема. У під’їзді тепліше. Говорить, що сусіди попроводили автономку, а він один лишився без опалення. Відмахується, мовляв, нічого, аби не гірше.
Каже, за роботою ні на що не звертає уваги. На дворі мете сніг, а він плете літо. Якраз взимку роботи нема, то плете капелюхи, кашкети, мазепинки.
Незважаючи на творчий безлад, на видному почесному місці фотографії сина. Він мешкає в Росії. Дідусь його хвалить – начитаний, не п’є. Навідується до батька, телефонує. Дуже любить сюди приїздити. «І ми відразу в Карпати, – посміхається Красовський. – Він як ви, кореспондент, усе фотографує».
Читайте: Хто такі косиловці? Музей підпільної церкви в Яремче вражає тихою мужністю священиків (ФОТО)
Показує кашкета, якого сплів для онука. Дуже їх чекає. Біля фотографій — кілька картин, теж сам малював, але то давно, бо нині руки аж так не слухаються. Малював пейзажі, картини на релігійну тематику.
«Оцю бачите, Ісус йде з апостолами пшеничним полем. То я жартую, що він собі жито жне – на капелюхи, – сміється дідусь. – Звик жартувати. Буває, що пенсіонери на зупинці ждуть автобуса й жаліються – в того серце болить, а того голова, в того ще щось. Кажу, а мене голова ніколи не болить, бо мозку нема. Як нема? Нема. Беру стукаю по голові, чуєте порожнина? Вони беруть самі стукають, вже й їх нічого не болить, сміються».
Замовляли в дідуся капелюхи коломийські танцювальні колективи. Пишається, що їздили в них по всій Європі. І просто люди замовляють — для себе. Вартують, каже дідусь, дорого – 100 гривень.
Та насправді вони безцінні. Він восени сіє жито, аби мати матеріал для роботи. Має за містом шість соток. І цьогоріч посіяв. Потім те жито жне серпом, аби не поламати, зв’язує у снопи. Жито підсихає на полі, потім забирає його додому.
«Далі висмикую серцевину, то називається — пазуха, — пояснює Красовський. — Колись від низу до колоска солома була біла, а зараз через ту хімію – почорніла. Багато браку виходить. Чисту солому відбираю — і у пучки. З тонших плету капелюхи людям додому, а з товстішої – для колективів, аби здалека було видно, що з натуральної соломи».
Читайте: У Коломиї створюють унікальні скульптури динозаврів
Аби солома гнулась і не рвалась, відмочує її в гарячій воді. Далі плете косу – всемеро. Наплете довгу стрічку, скручує кругом, зшиває. Каже, не складно, головне — виробити технологію і свій темп.
З рік тому, коли замовлень не було так багато, пан Григорій сів писати книгу. Від руки – гарним, каліграфічним почерком. Про свого однофамільця та односельчанина Андрія Красовського на псевдо «Грім». Той був літератор, поет, за прогресивні погляди його розстріляли совіти.
Пан Григорій розказує, що вразив його тим, як про однофамільця відгукувались люди. Той знав кілька мов, був працьовитий, дуже помагав людям. Вони й зберегли його записи. Дідусь їх переписав і зробив книгу під назвою «Я не сам». Оформив її. Зараз книга у музеї в Коломиї. Там думки, вірші, поеми Красовського про життя селян 1920-30 років. Понад 200 сторінок. Пан Григорій писав чорнильною ручкою, каже, лише кілька сторінок зіпсував.
«Ану міряйте капелюх. А отой? – просить майстер. — Який годиться? Оцей? То вам треба 57 розмір».
Замовляємо капелюха, приїдемо ще. Обов’язково.
