Не цілком зрозуміло, чому Карл XII замість відійти від Полтави лишався там, вибравши битву, в якій – і він про це знав – сумарні сили супротивника перевищували його сили приблизно втричі. Про нищівну перевагу москвинів у кінноті й артилерії взагалі краще не згадувати.
З такими розкладами то не битва мала бути, а суцільне побоїсько, пише Юрій Андрухович у своїй колонці на порталі Збруч.
Карл міг його уникнути, своєчасно зняти облогу і відступити від фатального міста. Тим самим зберегти військо, дати своїм вірним, але смертельно виснаженим каролінерам перепочити, ще раз набратися славного бойового духу, підстерегти воєнну фортуну деінде – під Харковом чи Курськом, лиш не під Полтавою.
Проте Карл, Carolus Rex, був не кимось іншим, а собою. Він, як і його каролінери, ніколи не відступав. У тактичному статуті його армії такого маневру, як відхід, узагалі не передбачалося.
Що ж, не скористався можливістю організованого тактичного відходу – й довелося вже не просто відступати, а мчати стрімголов (у товаристві Мазепи) за турецький кордон.
Пьотр тим часом насолодився вікторією по саме нікуди – заливаючи нутрощі свої та генералітету алкоголем, а полтавські поля – кров’ю невідкладно страчуваних на місці козаков изменников. Їм відмовлялося навіть у привілеї стати, як шведи, полоненими. Бо горе переможеним – й особливо тим, які не суб’єкти історії.
Читайте також: Юрій Андрухович: На шляху ковідоносному
Наступного дня Пьотр в’їхав тріумфатором у Полтаву і, втомлений вже не так битвою, як тяжким вікторіанським похміллям, зупинився на спочинок у домі певного козака, де нібито стаціонував гарнізонний комендант. Є всі підстави припускати, що царська пиятика, бессмысленная и беспощадная, знайшла в тому місці друге дихання. Наслідком цього бурхливого – назовім його так – нічлігу 140 років по тому став пам’ятник із написом «Петръ I покоился здесь после подвиговъ своихъ 27 Июня 1709 года».
До цього «монумента царевому відпочинку», зведеному в центрі Полтави на розі тодішньої Дворянської з тодішньою й теперішньою Спаською, безпосередньо причетний петербурзький Брюллов (не ще один знаний нам Карл, а Карла брат, архітектор). Пам’ятник, як слушно описує Вікіпедія, «являє собою прямокутний триярусний чавунний обеліск» на гранітному цоколі. Вгорі його вінчають атрибути царського відпочинку – горизонтально покладені щит і меч та шолом над ними. На нижньому ярусі зображений лев, чи то сплячий, чи вражений і повержений. Якщо друге, то він шведський лев. Посередині ж обеліска паношиться герб Російської імперії, орел о двох головах.
Читайте також: Вересень 1939 і перші совіти у Станиславові: згадує Андрухович (ФОТО)
Імперія дуже дбала про ту, свою Полтаву, а точніше, пам’ять про неї, такий собі аналог нинішнього «деды воевали». Крім Пам’ятника Слави (зведений 1811 р.), увінчаного тим-таки двоголовцем, та щойно описаного нічліжного пам’ятника (1849), є ще пам’ятник коменданту Полтави Келіну (1909), статуя Петра в натуральний зріст перед входом до Музею Полтавської битви (1915), а також ряд інших пам’яток пізнішого часу, що ними вже СССР як зразковий спадкоємець матушки России донесхочу наситив простір українського серця.
І щойно останніми роками цей простір захвилювався.
Тож тепер лише два полтавські пам’ятники свиням (один – «м’ясної породи», а другий – «одвічній годувальниці»), як і пам’ятник полтавській галушці, можуть почуватися в безпеці й певності. За жодного повороту історичних обставин цих пам’ятників валити не будуть. На противагу деяким іншим.
Шість років тому почалося щось таке, що можна б назвати… Як? Пробудженням? Опритомненням? У будь-якому разі, той початок надзвичайно виразний: 21 лютого 2014 року в Полтаві повалили Леніна, чи не першого на Лівобережній Україні. А далі вже і власними своїми руками Путін став робити все, щоб двоголові орли імперії відчули на собі, як Україна від неї йде.
Читайте також: Юрій Андрухович: Мутації голосу
Так над орлом, що вінчав 13-метровий заввишки Пам’ятник Слави, з’явилися синьо-жовтий і червоно-чорний прапори навперехрест. Орла ж на пам’ятнику царевого спочинку молодь і самого розмалювала в синє й жовте. У такому вигляді цьому реліктові петербурзького ніколаєвського класицизму й можна було б дати спокій (Брюллов-брат же!), якби не умовні бабушки. Вони знову помалювали чавунного орла на чорно. Кажуть, ніби в такий спосіб унаочнилася метафора з конфліктом поколінь – синьо-жовта юнь vs чорні бабушки. Станом на минулу суботу я міг бачити, що бабушкінське зверху, але не думаю, що то останнє слово. М’яч на полі молодих.
Загалом же з бабушками непросто. Це їхніми немічними тілами прикрився пройдоха-мер, коли 2013-го заблокував перейменування вулиці Паризької Комуни на Героїв Крут. Вулиця Паризької Комуни – це та сама Дворянська, на якій той самий пам’ятник. Парадокс бабушок у тому, що їм однаково, що захищати, – чи Паризьку Комуну, а чи царського двоголового орла. Аби лиш минуле.
Мер натомість уляпався в історію тим, що, за свідченням Вікіпедії, всіляко саботував декомунізацію, похвалявся, що «поки є міським головою, жодна вулиця в Полтаві перейменована не буде», і провокував громадян тепер уже крилатою фразою: «Якщо я впевнений, що можу обійти закон і мені за це нічого не буде, – я буду це робити постійно».
Про всяк випадок запам’ятаймо йому слова «і мені за це нічого не буде». Кажуть, ніби його шанси на близьких уже виборах знову надзвичайно високі.
Проте склалося так, що 2016 року й цей мастодонт капітулював. І Паризька Комуна з міста пішла, а вулицю Дворянську перейменували на Пилипа Орлика. При цьому все вийшло навіть на краще. Бо хто небіжчикові Петрові якісь Герої Крут? А от Пилип Орлик, генеральний секретар Мазепи і перший законник майбутньої України, йому найлютіший ворог. Та він його з притаманною собі насолодою викінченого садиста залюбки закатував би в якій-небудь Петропавловці! А тепер він, Пьотр, вимушено спочиває на вулиці з його іменем – і в цьому якийсь дивний компроміс, чи радше оксюморон.
Полтавські битви насправді зовсім не місцевого значення. В них відбивається вся наша теперішня ідентичнісна розірваність.
Бабушки стережуть минуле, в якому їм було жахливо, але за цей жах вони його й люблять.
Молоді активісти наближають майбутнє, десакралізуючи російського орла, бо під ним ніяке майбутнє неможливе.
Шанси на перемогу в обох сторін знову приблизно рівні, але суб’єкт уже ні за що не погодиться знову перейти в об’єкти.
