Він ніколи не відрізнявся дипломатичністю в оцінці тих чи інших процесів чи персоналій.
І сьогодні 71‑річний Ярослав Кендзьор — дисидент, журналіст, громадський діяч, народний депутат України всіх попередніх скликань — не втратив свого запалу.
— Пане Ярославе, вперше за багато років перебуваючи поза парламентом, як би ви оцінили нинішню Верховну Раду?
— Я відпрацював усі попередні шість каденцій, а перед тим пройшов кадебістські погроми 1970-80-х років. Тому можу порівнювати. Сьогоднішня ситуація є, напевно, чи не найскладнішою за всі 22 роки Незалежності.
Ну, про владу говорити нема що, бо тут уже використані всі епітети. Кожна людина на власній шкірі відчуває всю її «професійність». Але й персональний склад опозиції не викликає довіри. Можна бачити, що вона більш ніж на 60% сформована з колишньої партійної, комсомольської та кадебістської номенклатури. Аби не бути голослівним — чи можу я працювати в одній команді з генералом Кожем’якіним, тим паче, що його батько у 1972 році робив обшук в Івана Геля і в мене, а його дід відстрілював останніх українських повстанців у Галичині? Або з агентом КДБ Тарасюком, який блискуче виконав операцію з розвалу Народного Руху?
Звісно, є й персоналії, до яких нема особливих претензій. Вони щиро хочуть демократичної національної України та хотіли би працювати на її благо, але, на жаль, не грають в опозиції вирішальної ролі.
— Зараз дуже часто можна чути негативні речі про опозицію. Усі хочуть, щоб вона була кращою — чесною, рішучою, справжньою. Але ж іншої наразі немає? Вам не здається, що таким чином ми граємо на боці влади? Бо в читачів може виникнути відчуття, що «ці такі самі»…
— Певна логіка в тому є. Але якщо на початках не говорити людям правди, то що вони скажуть нам потім? Ще минулого року, коли були вибори до парламенту, я приїжджав до Коломиї допомагати Олесю Донію, їздив також на Самбірщину та Мостищину. От, збирається 300‑500 людей. Був там такий кандидат — Ярослав Дубневич, «великий український патріот». А на той час журналісти уже викрили його афери — крадіжку з бюджету понад 2 млрд. грн. І коли я людям це говорю, встає один дядько та каже — мені його фраза пульсуватиме в голові до кінця днів: «Що ви приїхали та кажете, що він — злодій. А хто сьогодні не злодій? Усі крадуть! Та якби кожен злодій так само ділився грошима, як пан Дубневич із нами, то Україна би процвітала!». І не дуже багато людей тому обурилися.
Тепер той кандидат має мандат, він в опозиції, а прокуратура дуже в’яло розкручує цю справу, бо там ще залучений колишній голова Львівської ОДА Костюк.
— Як думаєте, Юрій Луценко додасть якості опозиції?
— Люди, напевно, добре пам’ятають Юрка до ув’язнення. Чесно й відверто — раніше це був трохи безшабашний піжон. А тепер? Мудрий чоловік — спокійний, врівноважений, вдумливий. Він відкинув усе вуличне піжонство. Він дав дуже делікатну оцінку, сказав те, в чому я давно переконаний, — не можна на кожному кроці вживати такі поняття, як національна демократія, революція, повстання. Тому що тоді вони девальвуються. У нас уже знецінене поняття національної демократії. Чому? Тому що ним користувалися пройдисвіти.
Я переконаний, що Луценко буде намагатися впливати на конкретні дії опозиції. Він уже сказав, що не бачить себе у списку претендентів на президентську посаду, але час ще покаже. У будь-якому разі його поява на волі скорегує дії опозиції.
Коли я говорю прикрі речі про нинішню опозицію, то розумію, що хтось може подумати, ніби я маю якісь особисті антипатії, тому так висловлююся. Але вважаю, що маю таке моральне право — ніхто не може запідозрити мене в тому, що я не хочу нормальної української держави. Не можу спокійно дивитися, коли бачу фарисеїв, лицемірство, спекуляцію на патріотичних гаслах. Це все не щиро. Я завжди таким людям кажу: «Подумайте, як би в такій ситуації вчинив В’ячеслав Чорновіл чи Михайло Горинь? Чому за ними йшли мільйони? Бо бачили — ці люди живуть тим, що декларують». Вони жили Україною.
— Уявіть, нині у нас горить спільна хата, ніхто не береться її гасити, натомість усі обговорюють чергову людину, яка наближається з відром води. То поки всіх обговоримо — згорить?
— Це так і не зовсім так — я хочу, щоб хату гасили ті, хто справді прагне погасити вогонь.
— А де ці люди?
— Конкретно — треба формувати структури громадянського суспільства. Опозиція, якщо вона справді хоче побороти цю владу, мусить опиратися на тисячі прекрасних людей поза парламентом. Їх є дуже багато, і на Франківщині також, у кожному селі, в кожному районі. Ви їх знаєте. Я знаю по Львівщині, скільки є чесних відповідальних людей, які голову на плаху покладуть за України. Чи їх хтось залучає до роботи?
— Якби у вас була можливість, як би ви формували опозицію?
— Я б із рядів опозиції вилучив тих людей, які її дискредитують. Не треба викидати з депутатів. Хай голосують і підтримують принципи та ідеологію опозиції. От, Олесь Доній, ваш прикарпатський депутат, він позафракційний, але, дай Боже, щоби офіційні члени опозиційних фракцій мали таку саму позицію. Чому поза увагою залишилися Володимир Карпук, Володимир Мойсик, Тарас Стецьків? Чому вони не підходять? За якими критеріями вибирали Табалових та інших? Досить подивитися на їхні фізіономії! Ці люди не мають жодного стосунку до українського патріотизму. Я про це кричав і тоді, застерігав від помилок. Просто Доній, Стецьків, інші не мали мільйонів заплатити за місце у списку. От і вся правда!
Може, я ставлю завеликі вимоги, але інших не має бути, якщо ми хочемо демократичної національної України.
— Як думаєте, що буде далі?
— Мені самому цікаво подивитися збоку. Бо я багатьох знаю особисто. Нині влада не дуже боїться. Вона почне лякатися, коли побачить, що люди збираються не лише на заплановані мітинги опозиції. Коли підуть на акції протесту без участі Яценюка, Тягнибока чи Кличка. От коли це масово піде по всій Україні, а влада робить усе, щоб невдоволення у людей збільшувалося, то мудрість лідерів опозиції має полягати в тому, щоб пов’язати усе це в єдину всеукраїнську акцію протесту.
Comments are closed.