Сьогодні, у зв’язку з агресією Росії проти України, у ЗМІ дедалі частіше згадується термін “гібридна війна”. Остання, виходячи з таких її складових, як інформаційна та кібер-війна, бачиться виключно феноменом ХХІ ст. Однак є підстави вважати, що нинішня “гібридна війна” Кремля сягає своїм корінням у 50-ті роки XVII ст., коли антиукраїнська політика Московського царства виявилася в різних формах тиску (політичного, економічного, адміністративного, силового тощо), активізації агентури, підбурюванні антиурядових настроїв з метою дестабілізації внутрішньої ситуації та створення негативного міжнародного іміджу української влади тощо. Кінцева мета всіх цих заходів була одна: знищення державності України, пише ДТ.
Саме в середині XVII ст., оговтавшись від смутних часів, Московія взяла курс на створення імперії коштом колишньої Руської держави, щоб об’єднати всі слов’янські та православні народи під скіпетром династії Романових.
У цьому сенсі Переяславський договір 1654 р. з козацькою Україною мав визначальне значення для посилення геополітичної ролі Московського царства, яке з провінційної східної деспотії (Московського князівства) поступово, але неухильно почало перетворюватися на імперію. Відомий британський історик Норман Дейвіс стисло і влучно цей процес сформулював так: “Моско-
вія + Україна = Росія”. У Москві договір 1654 р. сприйняли як нагоду посилити царство. Чи не вперше з’явилася можливість створити вигідний плацдарм не тільки для підпорядкування зазначених вище народів, а й для домінування держави Романових у регіоні Центрально-Східної Європи. Головні положення “Переяслава” — протекція і допомога Україні в боротьбі з Річчю Посполитою за наявності таких планів ставали другорядними, а насправді — камуфляжем імперських цілей Москви. Курс на використання договірних відносин з Україною виключно в руслі планів Кремля виявився дуже швидко.
Уже 1655 р. царський посланець Артамон Матвєєв повідомив Богдану Хмельницькому про плани царя Олексія Михайловича зробити Київ своєю резиденцією та сформувати в Україні 10-тисячне регулярне (солдатське) військо під орудою московських очільників, а також послати в українські міста царських воєвод. У Москві розуміли, що без окупації території, усунення від влади гетьманської адміністрації (полковницько-сотницької системи управління) не зможуть захопити Україну
Дії наших північно-східних сусідів можна розглядати як фактичний початок тодішнього формату “гібридної” війни з метою поступової інкорпорації України до складу Московського царства. Вони показали відмову царського уряду від дотримання умов угоди (зокрема щодо протекції) з козацькою Україною і засвідчили прагнення примусити Чигирин погодитися на ревізію переяславських статей в інтересах Москви. Б.Хмельницький рішуче відкинув вимоги царя і зажадав виконання всіх зобов’язань як протектора Війська Запорозького.
Наштовхнувшись на протидію, московське керівництво спочатку лише видозмінило прийоми ведення “гібридної війни”. У 1656 р. за спиною Чигирина йде обговорення “українського питання” на сепаратних переговорах із Річчю Посполитою, наслідком чого стало підписання Віленської угоди про московсько-польське перемир’я, що було прямим порушенням договору з Україною. Наступним кроком стали спроби усунути від влади гетьмана, який бачився головною перешкодою на шляху ліквідації української незалежності. З метою розпалювання антигетьманських настроїв та насадження воєводського (московського) управління в українських містах Москва вдається до низки антиукраїнських акцій. Численні московські посланці, які прибували в Україну або проїжджали її, прямуючи в інші країни, як правило, отримували інструкції ведення інформаційно-пропагандистської кампанії проти гетьманської влади.
Після смерті Богдана Хмельницького 1657 р. “гібридна війна” проти України стала ще більш цілеспрямованою. Сумніву було піддано легітимність його наступників (сина Юрія, а потім й Івана Виговського), визнання яких ставилося в залежність від їхньої поступливості в питанні запровадження воєводського управління. Навколо цього розгорнулася масштабна інформаційно-пропагандистська кампанія. Розпочалася вона ще за життя Богдана Хмельницького. Так, у серпні 1657 р. до Чигирина прибув стольник Васілій Кікін, який мав завдання, проїжджаючи через українські міста, зав’язувати конфіденційні розмови з міщанами (війтами, бурмистрами, черню) і переконувати їх у доцільності розміщення задля спокою царських воєвод із військами в Україні. Як аргументи використовувалося зубожіння внаслідок тривалої війни основної маси міського та сільського населення і невдоволення “високими” податками, що їх збирав гетьманський уряд. Потенційним об’єктом московського впливу було також рядове козацтво, яке часто висловлювало невдоволення через заборгованість уряду у виплатах та зловживання старшини, яка намагалася привласнити державні землі.
Набір інструментарію “гібридної війни”, окрім уже згадуваного, був досить широкий. Так, той-таки Кікін, прибувши до Чигирина, зустрівся спочатку з представниками старшини, а потім із гетьманом, що було очевидним порушенням дипломатичного етикету. З одного боку, це демонструвало зневагу до української влади і прагнення таким чином примусити гетьмана задля легітимації йти на поступки, а з другого — було спробою створити антигетьманську п’яту колону, яка, керуючись жадобою влади і милості царя, стала б слухняним знаряддям Москви. Своїх візаві Кікін переконував, що воєводи — єдиний засіб “…проти всіляких сварок та бунтів” в Україні (!), і водночас погрожував окупацією України московським військом під орудою князя Трубєцкого. Все це делікатно прикривалося нібито наростанням небезпеки вторгнення поляків чи татар, а насправді було звичайною погрозою інтервенції в разі подальшого спротиву українців московським планам. Так готувалася окупація України царськими військами.
Ще однією складовою московської “гібридної війни” стало використання внутрішніх політичних суперечностей в українському суспільстві, роздмухування їх із метою окупації України. При цьому розігрувалася карта “справедливої” допомоги антигетьманській опозиції “у відповідь на волання знедоленого народу, що потерпав від злочинної політики незаконної влади”.
Слушна ситуація для реалізації планів Москви склалася внаслідок загострення внутрішньополітичної боротьби в Україні, коли проти уряду гетьмана Івана Виговського виступила опозиція на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем та запорізьким кошовим Яковом Барабашем. Москва негайно вдалася до подвійної гри: в обмін на поступливість у питанні воєвод запропонувала допомогу гетьману і водночас таємно підтримувала опозицію, виторговуючи згоду черні та січовиків на призначення “справедливих та добрих” воєвод замість “зажерливих і свавільних” козацьких старшин, тобто на заміну української влади московською.
Цей план чітко висвітлився під час прийому в Москві делегації від Січі, яка прибула, щоб переконати царських урядовців у зраді Виговського. Через три дні (!) після прибуття делегація подала письмове звернення, явно надиктоване царськими дяками. У ньому, крім звинувачення на адресу гетьмана, містилося прохання надіслати до України царських воєвод і взяти під контроль процедуру обрання та усунення гетьманів. Москвою, таким чином, запускалася чітка програма обмеження суверенітету української державності, що подавалося як ініціатива українського народу, обуреного правлінням старшини.
Паралельно через боярина Богдана Хітрово цар повідомляв Виговського, що для захисту українських міст від ворогів він “велів в значніших городах Малої Росії: в Чернігові, Ніжині, Переяславі та інших… бути своїм воєводам і ратним людям”. Гетьмана просто було поставлено перед фактом прийнятого рішення. Для його узаконення Москва вимагала укласти нову угоду замість підписаної 1654 р., яка б легітимізувала окупацію України. Як бачимо, наступ на українську суверенність ішов одночасно з усіх боків.
Слід віддати належне гетьману Виговському. В умовах грубого тиску з боку Москви та активізації антигетьманської опозиції він змушений був погодитися на підписання нової угоди, яка передбачала присутність московських воєвод і стрільців у ряді українських міст. Однак, щоб звести нанівець антиукраїнські устремління Москви, гетьман наказує полковникам завадити їх реалізації, ініціює переговори з Польщею, які завершилися укладенням відомої Гадяцької угоди
16 вересня 1658 р.
Дії Чигирина царське керівництво сприйняло як перехід червоної лінії. 22 червня
1658 р. бєлгородський воєвода Г.Ромодановскій отримав царський наказ виступити в Україну “гамувати свавільників”. Під прикриттям допомоги гетьману в боротьбі з опозицією почалася звичайна агресія, яка на початку 1659 р. переросла в широкомасштабну військову кампанію в Україні. У лютому 1659 р. в Україну вторглося військо князя Алєксєя Трубєцкого, що ознаменувало кульмінацію “гібридної” війни Москви проти козацької України. А далі був Конотоп — розгром російського війська…
На жаль, “гібридна війна” (гадається, чистої війни взагалі не буває, будь-яка завжди має елементи гібридності) Московії за приєднання України не закінчилася. Вона надалі відбувалася в рамках загального протистояння Москви та Варшави за домінування в регіоні Центрально-Східної Європи Хоча активні воєнні дії відбувалися і на інших театрах (Прибалтика, Білорусь), Україна й надалі залишалася вузловим пунктом польсько-московської боротьби. Війна на виснаження тривала до 1667 р., коли настав момент силової рівноваги. Знекровлена численними війнами і знесилена внутрішніми чварами Польща опустилася до такого рівня, що нездатна була виграти війну. Московія, своєю чергою, ще не піднялася настільки, щоб святкувати перемогу. Україну просто розірвали на дві частини.
Аналіз розвитку україно-російських відносин із XVII ст. свідчить: Москва завжди розглядала Україну лише як об’єкт своєї політики, важливої складової імперського глобалізму. “Гібридна війна” в середині ХVІІ ст. виявлялася не тільки у воєнних діях, а й у ревізії переяславського договору, в тиску на гетьманський уряд, підступній і поступовій окупації української території, агітаційно-пропагандистській кампанії розпалюванні внутрішньоукраїнських суперечностей, в обмеженні й кінцевій ліквідації української державної суверенності тощо. Ці жорсткі “братські обійми” вкупі з воєнним примусом і надалі були засобами створення обширної Російської імперії. Видозмінювався відповідно до часу лише набір форм і методів ведення “гібридної війни”. Суть залишається незмінною й сьогодні.
Comments are closed.