Наразі часто можна почути пораду українським реформаторам: розбудовуйте насамперед інституції, вони важливіші за особистості у владі. І це однозначно правильний рецепт для сталих демократій. Правильні інституції можуть балансувати навіть такого непередбачуваного, імпульсивного та несистемного політика як Дональд Трамп. Втім цей рецепт не надто ефективний в умовах молодих демократій. В них саме від особистостей критично залежить, чи будуть закладені правильні принципи, традиції та алгоритми функціонування майбутніх інституцій. Не даремно у кожної великої країни чи інституції є свої батьки-засновники.
Сьогодні, коли українські борці з корупцією покладають великі надії на створення спеціального антикорупційного суду і вірять, що спеціальний порядок його створення та спеціальні вимоги до його суддів стануть гарантією його ефективності, доречно буде нагадати, як став суддею напевно найвідоміший суддя всіх часів та народів Джон Маршалл, справжній батько-засновник Верховного суду США, пише юрист-міжнародник Геннадій Друзенко на Lb.ua.
Джон Маршалл – голова Верховного Суду США в 1801-1835 роках, один із родоначальників американської правової системи
Про Джона Маршалла можна писати багато і з захватом. Саме він найдовше очолював Верховний Суд США (1801-1835). Саме він був автором вірогідно найвідомішого в світі судового рішення у справі Marbury v. Madison, яке започаткувало конституційне ревю (перевірку законів на відповідність Конституції). Він власноруч написав понад 500 проектів судових рішень, які підтримали більшість суддів Верховного суду і які таким чином заклали основи прецедентного права США. Лише у восьми випадках з більш ніж тисячі Джон Маршалл не зміг переконати колег у правоті свого підходу і залишився у меншості. Врешті-решт, саме він реформував як процедуру, так і зовнішні атрибути головного суду новонародженої федерації, зокрема скасував архаїчні перуки й горностаєві наряди. Джона Маршалла без перебільшення можна назвати справжнім батьком Верховного Суду США і найбільш впливовим суддею за весь час існування і діяльності цього суду.
Втім схоже, ще за кілька місяців до того, як одягнути суддівську мантію, Джон Маршалл навіть не думав про суддівську кар’єру, доволі добре почуваючись на посаді Державного секретаря.
Ба більше, ще 1798 року Маршалл відкинув пропозицію стати суддею Верховного суду США, аби вже наступного року виграти вибори до Палати представників американського Конгресу. Ще через рік, у травні 1800-го, президент Адамс номінував, а Конгрес затвердив Джона Маршалла на посаді Державного секретаря.
Другий президент США Джон Адамс
Втім правління федералістів, до чільних представників яких належали і Адамс і Маршалл, добігало кінця. Навесні 1800 року вони програли демократам-республіканцям вибори до Палати представників, а восени того ж року Адамс програв президентські вибори лідеру демократів Томасу Джефферсону. Здавалося б політична кар’єра Джона Маршалла добігає кінця.
Втім, програвши законодавчу та виконавчу владу, федералісти робили відчайдушні спроби закріпитися бодай у Верховному суді США, який на той час був маловпливовою інституцією і навіть не мав власної будівлі у Вашингтоні. Показово, що коли Адамс запропонував посаду голови Верховного Суду одному з отців-засновників США та співавторові славнозвісного “Федераліста” Джону Джею, той відкинув пропозицію на тій підставі, що судові бракувало “енергії, ваги та гідності”. Коли 20 січня 1801 року Адамс отримав лист-відмову від Джея, до інавгурації Джефферсона залишалось лише близько півтора місяця. І тоді президент несподівано запропонував посаду головного судді США Джону Маршаллу, який знаходився поруч і міг одразу погодитись або відмовитись від пропозиції.
Верховний Суд США
Джон Маршалл погодився, Сенат після певних вагань затвердив його на посаді 27 січня, і врешті-решт він заступив на посаду 31 січня 1801 року. Президент Адамс одразу попросив новопризначеного Голову Верховного суду США суміщати посади судді та держсекретаря ще місяць, до кінця президентської каденції, що Маршалл і зробив.
Здавалося б, кричуще порушення принципу розподілу влад, наочна політична корупція, призначення на головну суддівську посаду особи без жодного досвіду! Але саме завдяки цій людині Верховний суд США з бездомної та невпливової інституції (найвідоміше в американській історії рішення Marbury v. Madison суд обговорював та ухвалював в холі одного з вашингтонських готелів) перетворився на орган, який має владу проголошувати ухвалені Конгресом закони “null and void” (такими, що не мають юридичної сили і не тягнуть за собою юридичних наслідків), тлумачити право та ухвалювати доленосні для країни рішення, як-от приміром визнання неконституційною сегрегації чорних і білих в публічних школах у відомому рішенні Brown v. Board of Education.
Цікаво, що Томас Джефферсон, один з батьків-засновників США, головний співавтор Декларації незалежності США та один з чотирьох великих американських президентів, якому встановлений монумент на Національній Алеї (National Mall) у Вашингтоні, був ярим опонентом Джона Маршалла і навіть забороняв Генеральному прокурору цитувати деякі рішення Верховного суду, ухвалені під головуванням Маршалла.
«Тлумачення закону – це прерогатива і обов’язок судової влади» – слова Джона Маршалла, що визначили суть судового нагляду, на стіні Верховного суду США
Втім, це не завадило обом увійти в історію як ті, хто заклав найглибші підвалини американської демократії, що досі визначають її неповторний образ.
Повторюсь, президент Адамс номінував на посаду, а Сенат затвердив Джона Маршалла головою Верховного суду США без будь-якого відкритого конкурсу, загалом без будь-якого конкурсу. Затвердив поспіхом, намагаючись перетворити суд на останню цитадель федералізму, оскільки напередодні федералісти програли політичним опонентам і законодавчу і виконавчу владу в країні. І це спрацювало!
Бо “відкритий конкурс” – то напевно добра штука, аби добрати вправних машиністів для керування поїздом, який їде по давно прокладених рейках демократії. Водночас це малоефективний інструмент для того, щоби знайти потенційних батьків-засновників та візіонерів, здатних спроектувати та закласти надійні підвалини ефективних демократичних інституцій.
Напевно тому Україна і їздить роками, ба десятиліттями, по чужій колії, яка веде нас не зовсім туди чи зовсім не туди, куди нам треба. Правильні інституції створюють правильні люди, а не навпаки.
Comments are closed.