Варіантів зупинити війну насправді є три, але всі вони погані. Війна — це взагалі кепська штука, звідки немає гарних виходів.
Тому ми виходимо з того, що замороження ситуації, на жаль — єдиний спосіб припинити бойові дії, пише відомий український журналіст, нардеп від партії “Голос” Сергій Рахманін на порталі НВ,
Військовий варіант, зі зрозумілих причин, сьогодні є неможливим. Нині нам об’єктивно бракує військової потуги, щоб тягатись у відвертій війні з Росією. На те немає і вищої політичної волі держави — не оцінюю, добре це чи погано, проте війна зараз неможлива. Крім того, такий варіант не підтримає більшість населення, а також наші західні партнери, як їх прийнято називати. Хоча від останнього, як на мене, ми можемо дистанціюватись: якби Ізраїль свого часу реагував на Захід, він би не виграв 6-денну війну.
Незалежно від того, відбудеться нормандський формат чи ні, до суттєвих зрушень це не призведе. У нас немає козирів на руках, щоб зламати ситуацію. Втім, можуть відбутися зрушення в інший бік, тож даруйте за цинізм, але краще, щоб ця зустріч взагалі не відбулася. Тоді нам не доведеться брати на себе зобов’язання, які ми не здатні виконати.
Я та моя фракція не єдині, хто підтримує замороження ситуації. Можу послатись на думку щонайменше трьох людей. Один із них є вихідцем із Донбасу, який багато років був головним адвокатом ідеї примирення будь-яку ціну — кілька днів тому він сказав, що наразі це вже варіант неприйнятний, так як поховає нас економічно та політично.
Друга людина в погонах, яка з 2014 року воює, ще два роки тому переконувала мене, що нам до снаги відвоювати військовою силою не тільки Донбас, а й Крим. Третьою людиною є дуже впливовий політик, який постійно публічно адвокатує переговорний процес, залучений до нього, та позавчора в особистій розмові сказав, що заморозити — єдиний можливий варіант. Ці люди не можуть сказати свою позицію вголос, але так чи інакше ця тема політиками обговорюється.
Всі депутати мають долучитись до обговорення цієї проблеми, незалежно від їх поглядів. Окрім усього іншого, необхідно прирівняти Донбас і Крим. Бо з якихось причин, називаючи Донбас і Крим окупованими, щодо півострову ми проводимо одну політику, а в регіоні збираємось проводити вибори. Як саме зробити останнє, насправді не зрозуміло: технічно це неможливо. Вибори відбуваються на базі єдиного державного реєстру, який на Донбасі не працює, і передбачає, що особи на місцевих виборах голосують за місцем реєстрації. Не уявляю, як можна організувати голосування людей, які виїхали з тимчасово окупованих територій в Україну, Росію, на Захід.
Коли ми говоримо про те, що не маємо нехтувати точкою зору людей, то остання соціологія Разумкова підкреслює: 56% українців вважають єдиним прийнятним шляхом повернення окупованих територій на умовах, що передували війні. Йдеться точно не про Мінські угоди. Вони померли, їх не існує в природі – парламенту та Україні треба написати новий план разом.
Зрештою, дайте, будь ласка, бодай одну причину, чому ми маємо виконувати Мінські угоди. Нині активно спекулюють на тому, що невиконання буде означати скасування санкцій. Утім, не існує жодного документу чи нормативно-правового акту про те, що зняття чи подовження санкцій якимсь чином пов’язано з мінськими угодами. Таких документів не існує в природі. Та і хто сказав, що санкції не обходять?
За ці роки Росія та іноземні компанії навчились це робити: за допомогою інших держав постачається все що завгодно. І потім, санкції все одно скасують, незалежно від того, будемо ми виконувати угоди, чи ні. Просто якщо виконаємо, то внаслідок отримаємо понівечену, заміновану територію зі зруйнованою економікою, залитими шахтами, знищеними дорогами і населенням, яке жебрає. Ідеться про сотні мільярдів доларів із державного бюджету, які ми не матимемо можливості контролювати.
Це поховає українську економіку і саму державу. Не кажучи вже про те, що особливий статус, яким би він не був — це штука, що підірве Україну зсередини. Тоді конкретний регіон, де гинули люди, отримає переваги більші, ніж будь-який інший регіон, що був законослухняним, платив податки і був, скажімо так, «лояльним» до української влади. А це щонайменше напруга всередині Україні, та щонайгірше — сепаратизм.
