На малій батьківщині тих, хто не зміг адаптуватися до нових умов, не всі чекають з розпростертими обіймами. Багато «поверненців» раніше цього просто не розуміли, пише ДТ.
Як запевняє МЗС так званої “ДНР”, два роки тому на цій території проживало понад 3 млн людей, а на кінець 2014-го залишилося 1,6 млн. А держкомітет статистики “ДНР” стверджує, що на 1 жовтня 2015 р. чисельність населення становила 2,3 млн людей, “з урахуванням осіб, які тимчасово проживають на цій території на час перепису (за умови їх відсутності в постійному місці проживання не більше 12 місяців)”. У прирості враховано і природний рух населення: за січень—вересень 2015 р. в містах і районах “ДНР” народилося 6922 дітей, кількість покійників становила 21447 людей. Якщо довіряти цим даним, то можна говорити про фактичне збільшення чисельності населення приблизно на 560 тис. людей, основну частину яких становлять переселенці, що повернулися додому.
Люди повертаються з вільної частини України. Так, ДержНС зазначає, що станом на жовтень на Донбас повернулося понад 121 тис. людей — з тих, хто раніше реєструвався як внутрішній переселенець (а цю процедуру проходили не всі переміщені, до того ж багато тих, хто повернувся, заради виплат не знімаються з обліку).
Люди повертаються з Росії. ФМС РФ повідомляє про 2,5 млн громадян України, які виїхали до них (1,5 млн — з центральної та західної частин країни, близько 1 мільйона — з Донбасу), наразі у статусі біженців там залишаються близько 600 тис. наших співвітчизників. ФМС констатує активізацію потоку жителів Донбасу, що повертаються на батьківщину, — з жовтня в середньому за 10 днів переїжджають по 1300—1500 людей.
Назад у майбутнє
Зараз повертаються ті, хто тікав саме від війни. Загальна причина — перемир’я, хай навіть умовне.
Що примушує людей їхати в “сіру зону”, туди, війна ось-ось може знову перейти в активну стадію? Туди, де немає державності, права й законності, немає роботи і багатьох благ цивілізації… Та багато чого немає. Просто багато чого не було і там, куди жителі Донбасу були змушені виїхати…
Тетяна, 34 роки, з двома дітьми й мамою повернулася в Горлівку цього серпня:
“Таке з усіма нами було вперше. Ніхто не думав, що в нашій країні може початися справжня війна. Це спочатку було загальним лихом, яке згуртувало і якому намагалися зарадити всі гуртом. Держава швидко приймала програми з безплатного розселення, матеріальної та соцпідтримки. Волонтери хутко організовували евакуацію. Нас із Горлівки минулого серпня, наприклад, вивозив ахметовський фонд. Перші місяці пересиділи на базі на Азовському морі, були впевнені: скоро повернемося додому. Потім вирушили до далекої родички в Полтаву. Місяць сиділи в них буквально на шиї. Потім почали будувати своє життя. Але не будеш же постійно сподіватися на волонтерів, та і можливості допомоги не безмежні. Не вийшло. Через рік повернулися назад у Горлівку.”
Олена, 37 років, повернулася з чоловіком у Донецьк у липні:
“Всі втомилися не тільки від війни, а й від проблем переселенців. Переселенці різні, є й нахраписті, яким “усі заборгували”, “ми бідні-нещасні”. Це неправильно. Так, місяців два-три потрібно для психологічної адаптації, а потім — уперед, дерзай, роби вибір. Але не в усіх виходить. Ми з чоловіком наче й роботу особливо не втрачали (фріланси, замовлення завжди є). Хотіли почати життя на новому місці, забрати до себе батьків. Але вони відмовилися їхати, а їм потрібна підтримка. Ну й ми втомилися бути чужинцями. Хотілося додому, до рідних, улюбленого собаки, який весь цей час жив у моєї мами. Ми тужили. Мабуть, ця туга й не дозволила нам психологічно перебудуватися. А побутові проблеми загострили”.
За словами “поверненців”, коло проблем на “чужині”, у принципі, однакове: житло, працевлаштування, інша ментальність, нестримний потяг додому.
Піски зараз. Як живуть українські бійці за кілька кілометрів від окупованого Донецька (ВІДЕО)
Повертаються насамперед ті, у кого на окупованій території збереглися квартира, будинок. Неможливість оплачувати оренду — одна з ключових причин від’їзду. На жаль, за півтора року наша держава так і не змогла забезпечити в необхідному обсязі бодай пільговими місцями розселення. За даними ДержНС, станом на 5 грудня в Україні зареєстровано 973,5 тис. ВПО з Донецької та Луганської областей (з урахуванням кримчан — 998,2 тис.). При цьому уточнюється: “на цей час визначено 698 об’єктів різної форми власності, в яких можливе розміщення 11 тис. 399 внутрішньо переміщених осіб”. Але це — 1% від потреб! Немає програм пільгового кредитування і будівництва житла для таких громадян. Немає варіантів розпорядитися (хоча б у формі застави) своєю нерухомістю, яка залишилася на непідконтрольній території. Але є негласна впевненість, що мінські домовленості колись ввійдуть у силу, люди повернуться додому, і проблема вирішиться сама собою.
Переселенці вимушені рахувати кожну копійку, тому навіть тема комунальних тарифів відіграє роль при прийнятті рішення про повернення.
Світлана Миколаївна, 61 рік, повернулася в Єнакієве у вересні:
“Ми виїхали в червні 2014-го. Донька була вагітна, і треба було допомагати доглядати старшу внучку. За цей час жили в Запоріжжі, у Харкові. Були прив’язані до того, де зять знайде роботу. І в гуртожитку, і кілька квартир винаймали. Зрештою, зятеві запропонували роботу вахтовим методом. Тому вирішили — ми з донькою та внуками повертаємося в Єнакієве, де і в неї, і в мене квартира. Не треба платити по три-чотири тис грн на місяць за оренду, а за комуналку можна прострочити, поки гроші не з’являться. Та й тарифи колишні, як 2014-го”.
“Чоловік програміст, я дизайнер, працюємо в тандемі самі на себе, – ділиться своєю ситуацією донеччанка Олена. – Нам не потрібен офіс, ми не прив’язані до міст і країн. Головне — комп’ютер, електрика й Інтернет. У Донецьку в нас це є, і спрацювало на користь повернутися. Заощаджуємо на наймі житла. Тут у більшості життя “за мінімумом”, основні витрати — продукти і медикаменти для батьків. Нам просто пощастило через професії. Але таких, як ми, – одиниці”.
Катерина Семенівна, 58 років, повернулася з чоловіком у Шахтарськ у березні:
“Ми виїжджали до моєї сестри у Львів, вона там відтоді, як вийшла заміж. Мені Львів завжди дуже подобався. Але тепер зрозуміли, що жити там довго не можемо. Не наше, чуже все. І ми чужі. А дім є дім. Як повернулися, я стіни цілувала. Ви не уявляєте собі, яка це радість!”.
Є ще дві причини, яких “поверненці” відкрито озвучувати не хочуть. Перша, для родин, у яких є чоловіки призовного віку, — мобілізація. Визнають, що ухиляння — не патріотично, що це боягузтво. Знаходять виправдання типу “це неправильна війна”, “не тільки переселенці не хочуть на передову”, “як стріляти, коли з того боку моє місто, рідні та близькі”. У так званій “ДНР” мобілізації поки що немає, ось і їдуть додому, “рятуючись” від повістки.
Друга причина пов’язана з ідеологією. Якщо патріот, то рішення повернутися в той-таки Донецьк просто не зрозуміють. Якщо співчуваєш “русскому миру”, то відкрито про це не скажеш. Тому переселенці переважно відхрещуються фразами “ми проти будь-якої війни”, “ми за діалог”, “не підтримуємо нинішню владу, але не проти України”.
Та все ж таки першочергові причини повернення — в економічній площині: не змогли себе забезпечити на вільній території. “Якби з економікою в нашій країні з самого початку було все гаразд, то революцій, переворотів, а потім і війни не сталося б”, — вважає горлівчанка Тетяна.
З “розпростертими обіймами”
Але, як з’ясувалося, на малій батьківщині тих, хто не зміг адаптуватися до нових умов, не всі чекають з розпростертими обіймами. Багато “поверненців” цього просто не розуміли.
“Республіканці” теж не були готові до такої масової міграції з України. Вбачали в цьому то “руку Обами”, то “руку Порошенка”, які засилають диверсантів для розхитування “республіки” зсередини. На тих, хто повертався, штучно нацькували тих, хто залишився. Навіть запустили в побут нове поняття — “понавиїхалі”, для тих, хто “відсидівся в мирі”. “Понавиїхалими” обурювалися в соцмережах, на сторінках “республіканських” газет. Небезпеці масової міграції присвячували свої програми місцеві телеканали. З допомогою “приїзду понавиїхалих” навіть намагалися пояснити осінній стрибок цін на продукти і нестачу бензину.
Апофеозом цього цькування стала розтиражована заява глави так званої “ДНР” Олександра Захарченка: “Тим, хто втік і з Києва, Львова чи Тернополя поливав нас брудом, тут, м’яко кажучи, не раді. Звісно, розстрілювати їх не будемо, але довести свою корисність та спокутати вину їм доведеться”.
Цей бум штучно підігрівався всю осінь і став сходити нанівець лише на кінець листопада. Особливих зіткнень між тими, хто залишався, і тими, хто повернувся, це не викликало. Максимум, спочатку сусіди або знайомі могли висловити щось неприємне. Але психологічно люди почувалися некомфортно, обмежили своє коло спілкування й особливо не розповідали про те, в якій частині України жили весь цей час.
Як результат, через “республіканські” медіа запущено новий меседж: “ось як у ДНР жити добре, що з дефолтної України всі тікають у республіку”. Такі заяви розраховані на ідеологічно віддану частину населення, котра виїжджала, максимум, до Росії. Більшість ці, як і багато інших “республіканських” посилань, всерйоз не сприймає.
Кому в “ДНР” жити добре
“Ми в Донецьку майже півроку. Але навіть за цей час помітили приплив жителів. Насамперед повертаються люди похилого віку. Розлука з домівкою дається їм тяжко. До того ж майже всі, хто повернувся, мають подвійну пенсію — і українську, і “деенерівську”. Подвійні пенсії зробили собі й ті, хто залишився і мав можливість виїхати на день-два у близькі звільнені міста. На всіх стовпах висять оголошення про допомогу в переоформленні українських пенсій. А вони в нашому регіоні немаленькі — в тих-таки шахтарів або зайнятих у вугільній промисловості, наукові пенсії, багато тут і держслужбовців, — від п’яти до восьми тис. грн. До них додайте тепер таку саму “деенерівську”. Багато старих, правда, живуть на мінімалку (десь тисяча гривень), або тільки на допомогу. Їм, звісно, дуже важко. Але всі пенсіонери щомісяця отримують великий продуктовий набір від Ахметова, а іноді й ліки. Можна отримати і російську допомогу, та лише один раз”, — розповідає донеччанка Олена.
Наші літні співрозмовники відмовилися підтвердити, що отримують подвійну пенсію. “Ну хто ж вам признається? А раптом у пенсійному дізнаються й одну з пенсій відберуть? У мене знайома, наприклад, теж із Єнакієвого, але живе в “українській” Донецькій області. То вона тут, в “ДНР”, другу пенсію оформила і раз на місяць мотається по неї, заодно й будинок перевірити. Кожен виживає, як може”, — відверто розказала Світлана Миколаївна з Єнакієвого.
Такі ж подвійні допомоги та інші соцвиплати намагаються оформити на дітей, при втраті годувальника тощо. Головне — мати на руках документи українського зразка. Свідоцтва про народження, про шлюб, про смерть та ін. на республіканських бланках з відповідною печаткою Україна не визнає, тому багато мам виїжджають народжувати, а молодята — укладати шлюб на підконтрольну територію. Інакше всі ці процедури потрібно узаконювати в Україні через. Отримувати подвійну допомогу проблематично на дітей до року, бо за місцем реєстрації ВПО постійно приходить патронажна сестра, і щомісяця з малюком треба відвідувати лікаря. Як в “ДНР”, так і на підконтрольній Україні частині тим самим дотримується не тільки контроль над розвитком дитини, а й побічно — за фактичним місцем проживання сім’ї.
“За подвійні допомоги ніхто нікому не докоряє. Усім важко. І що нас чекає попереду — ніхто не знає. Мало не щодня стріляють. А що коли знову тікати доведеться?” — зі слізьми закінчує розмову горлівчанка Тетяна.
* * *
Всеукраїнська організація у справах вимушених переселенців у жовтні оприлюднила матеріали соцопитування, згідно з якими 30% переселенців не планують повертатися назад. А це близько 300 тисяч осіб, за офіційною статистикою, і більше півмільйона — як припускається. Тобто державі все одно доведеться зважитися на крок назустріч своїм громадянам, котрі потрапили в білу. Як і назустріч громадянам України, котрі опинилися в біді на непідконтрольній території. Адже держава покликана відстоювати і захищати інтереси своїх громадян, хоч би де вони перебували.
Comments are closed.