До чого призводять різкі коливання наших настроїв від краю до краю, від “зради” до перемоги, за майже повної, як здається, відсутності середини між ними?
Для початку слід для себе визначити межове поняття “краю”, пише Олег Покальчук у своїй колонці на DT.UA. Точніше, в одному випадку гіпотетично доходять “до краю”, а в іншому — “до ручки”. У першому закінчується видима, зрозуміла ойкумена знайомих смислів. Наступний крок уже означає падіння й загибель.
У другому все не так просто, як здається. У старі часи формовану випічку (калачі, наприклад) продавали зі спеціально вирізаними дужками, узявшись за яку навіть брудними руками (а інших не було), можна було комфортно їсти решту. Дужку-ручку потім викидали. Зазвичай — жебракам, які крутилися навколо базарних фастфудів. Тобто “дійти до ручки” означало втратити будь-який статус і харчуватися випадковими недоїдками.
Генетичний страх голоду й убогості сформував у нашій культурі безглуздий для Заходу тренд буфонадного накопичення нікчемних, з погляду доцільності, але статусних придбань. Їх іще й прикрашають згідно зі своїми естетичними уявленнями про успіх. Така боротьба за власне уявлення про добробут і успіх обов’язково містить у собі вікові механізми “льохового” накопичення й багаторазового дублювання потрібного, за принципом “а щоб було”. Ця боротьба цілком щира й знаходить живий відгук у підсвідомості мас.
Ходіння за “край” — революційна протилежність консервативному. Це ірраціональна, містична спокуса долі. Це пошук Утопії, особливого шляху, перескакування прірви двома стрибками. Цей тренд має всі риси релігійного світогляду й практики, властивих Смутним часам і в історичному аспекті, і в локальному, якщо правильно застосовувати слово “смуток”.
Його дуже полюбляють усі ЗМІ, бо в ньому люди вмирають по-справжньому і за ідею, а не в результаті нещасного випадку. Хоча деякі ідеї цілком заслуговують на таку класифікацію. Це можна красиво зняти й драматично описати, отримавши конкурентну перевагу. Це не тому так, що одна сторона — цинічна, а інша — цнотлива. Безліч людей у всьому світі готові ризикувати життям, щоб опинитися в центрі уваги й утриматися в ньому, знову ж таки, за всяку ціну. Ліпше, звичайно, ціною життя інших.
Бо колишнє життя було досить нудним, пересічним, а то й геть нікчемним. Кольори прапора насправді для них не принципові. Головне — за край. Узагалі — що пафосніші декларації й ошатніші спікери, то більше підстав вважати, що мова про гранично просте. Про гроші. (Так, починаючи з самого верху, якщо ви про “зраду”. Але й у “перемоги” пушку вже налипло на відоме місце не менше, ніж у Санта-Клауса. Прекрасні — всі.)
Тепер про позірну відсутність середини. Вона не більш ніж позірна. Захисний психологічний механізм витіснення робить цю величезну багатомільйонну українську Вандею нікчемною, практично невидимою величиною. Соціологія скільки завгодно може констатувати протилежне. Те, з чим незрозуміло що робити і що одночасно є частиною тебе, перестає для свідомості існувати насамперед. Ну, якщо у вас, приміром, неідеальна статура, і ви несвідомо волієте дивитися лише в невелике дзеркало. При цьому головна проблема — не проблема взагалі.
Тому українська нація поняття не має, що робити з українським народом. І не знаходить нічого ліпшого, як зробити вигляд, що його не існує. І одночасно — що він, народ, частина її, нації, тільки нерозумна. Десь ми таке вже в москалів зустрічали щодо України.
Тепер, власне, про гойдалку. Це в радянські часи гойдалка була безневинним символом дитячої розваги, а не метафорою технології шантажу, як зараз. Динаміка така — що на персональному рівні, що на соціальному — була завжди. Помірні коливання настрою нормальні, як зміна погоди. Просто іноді замість дощику в четвер налітає шторм. Є зв’язок між умістом цукру в крові, серотоніном і буцім несподіваними змінами настрою. Цукор живить мозок. Коли рівень цукру в крові падає, синтез серотоніну в мозку припиняється, і з’являється “зрада”. Якщо немає відчуття солідарної підтримки ззовні, це вже “зрада зрадська”, за всіма відчуттями. Даруйте, що жодної метафізики.
У людей, що втрачають цікавість до колишніх занять, відбувається емоційне вигоряння, рівень допаміну в мозку падає. Упереджує цей стан відчуття безпорадності й неефективності їхньої діяльності. У цьому зв’язку несподівано пропадає цікавість до всього. Це ще далеко не депресія, а своєрідна втрата потягу й аномія. Але неприємно. Раніше ж як дихали? Так отож.
Загроза катастрофи при емоційній “гойдалці” пов’язана з нерозумінням реального запасу міцності соціуму. По-перше, українській культурі властиво прибіднюватися й скромничати. По-друге, досвід багатовікових набігів різних кочівників виробив особливе ставлення до особистого ресурсу, про який нікому не розповідають, крім того, що “все пропало”. Але тут ліпше перепильнувати, ніж недопильнувати, прописано все тією ж історією.
В адептів “краю” і “ручки” спостерігається однаково віктимна поведінка щодо сприяння виникненню революційної ситуації, яку адепти обох “країв гойдалки”, проте, вважають полярним хутровим звірком. Вони хочуть, щоб це сталося, але не з ними особисто, хіба що вони стануть на чолі. Хоча скоріше зомліють від вигляду крові, ніж знімуть зі звірка коштовне хутро.
Теоретики називають різну кількість чинників революційної ситуації — від трьох до п’яти. Що “верхи не хочуть”, уже видно навіть наївному зарубіжжю, воно, нарешті, врубалося: нанайські хлопчики у вишиванках чверть століття тримали їх за лохів. А от щодо “не можуть” низів, то це стосується тільки політичної нації. А народ — він іще й не таке може. Перевірено історією і продрозверсткою. Крім того, політична нація значною мірою сама і є той самий “верх”, який просто вимагає ротації для себе і дембеля для “папєрєдніков”. Але вона намагається виступати від імені демосу-охлосу, на що спонсори вже не ведуться. Тому істерика наростає.
Та не слід плутати ультимативну істерику, пов’язану з дефіцитом траншів (який очікується) і фебеерівським аудитом, із народною “ультима туле”, останньою крапкою.
Тому спостерігаємо в суспільстві пограничний розлад колективної особистості, який характеризується нестабільністю, сильними й раптовими змінами в почуттях, настрої, стосунках, самооцінці й поведінці.
За підручником психіатрії, через часту зміну способу життя, різких коливань настрою люди з пограничним розладом особистості почуваються в житті дуже небезпечно. Нерідко, думаючи про своє життя, вони сповнені розпачу. Часто це призводить до депресії. Людям із пограничним розладом особистості важко обрати свій шлях у житті. Їм властива невизначеність щодо своєї особистості, яка не має чіткого ядра. Вони мають високий ступінь імпульсивності. Їхня імпульсивність часто спричиняє поведінку, що завдає їм, зрештою, великої шкоди: азартні ігри, пияцтво, наркоманія, крадіжки або обжерливість. Тут немає різниці між олігархом і бідняком, повна демократія. Пограничні пацієнти часто реагують імпульсивно. Зазвичай безпосередніми діями, не замислюючись про наслідки. Тим самим провокуючи швидкі зміни. Їм властиві вибухи неконтрольованого гніву й швидкі перепади настрою. Світ для них чорно-білий, без півтонів.
Розлад проявляється у зрілому віці, між 17 і 25 роками. Вік сучасної України.
Ще трохи диссоціативної діагностики. Усі риси чітко видно в зовнішній і внутрішній політиці України, а також у монологах громадянського суспільства.
1. Серйозні зусилля уникнути відчуття глобальної ізоляції і порожнечі.
2. Нестабільні стосунки, що характеризуються чергуванням ідеалізації і знецінювання об’єктів.
3. Різкі коливання самооцінки.
4. Яскравий героїзм і видатне боягузтво.
5. Розмови про швидку загибель усього навколо, себе зокрема.
6. Неадекватний, сильний гнів, якому знаходиться виправдання, труднощі з контролюванням гніву.
Висновок такий: неповна революційна ситуація й амплітуда емоційної “гойдалки” суспільства ведуть не до революції, а до нових Смутних часів, і це надовго. До речі, бажання революції якраз і є відображенням інстинктивного відчуття, що краще жахливий кінець, ніж жах без кінця.
Так, реформи є загальновизнаною живою водою для революції. У цьому значенні між романівською Росією і сучасними Триполі або Каїром немає особливої різниці, як між більшовиками й ісламістами, — результат один. У містах з’являються додаткові джерела заробітку, туди масово їдуть малоосвічені жителі містечок і сіл, які легко стають здобиччю будь-якої пропаганди, що ставить їхню нікчемну колись особистість у центр нового всесвіту. І, забігаючи наперед, — нашим шанувальникам Установчих зборів, як би останні не називалися. Було зрозуміло, що в історичній “учредилке” більшовики опиняться в меншості. Більшовики за допомогою озброєних матросів розігнали Установчі збори. Місто Петербург тоді піднялося на мирні протести і було розстріляне з кулеметів. З “озброєними матросами” в нас проблем немає. Схоже, це єдине, з чим у нас немає проблем.
Та є набір рис, що дозволяють говорити про те, що емоційна “гойдалка” — усього лише прояв козацької кочової туги за степовою вольницею, яку цивілізація намагається замкнути в нудному просторі законослухняності.
Особливе ставлення до пам’ятників. Одні скидаємо, інші ставимо, але без них себе не мислимо. Пам’ятник робить простір єдиним, цілісним у символічному значенні. Жива людина вторинна. Час — як вічність.
Віртуалізація. Це все, що пов’язано з уявною світовою роллю України в існуючому історичному часі і на дереві ймовірностей. Це наше “ого-го!”, яке, типу, ще не настало.
Вождизм. Тут справдешнє лихо, бо, якщо відкинути все художнє лушпиння, історична функція вождя — очолити грабіж і ділити трофеї. Оскільки в термінах експансії нам ніхто й пчихнути не дасть, і зовні в нас криза військово-політичного самолюбства, грабіж повертає всередину. Особисто обкрадати грабіжника — це доволі демократично, чого вже там.
Боротьба з інституціоналізмом як явищем. Вона, неначебто, антикорупційна, але робиться це на догоду найпростішим родоплемінним ознакам близькості й ідентичності. Тобто тієї самої корупції, тільки рідної.
Викорінювання культу сім’ї заради масштабних ідей. Це екзополітарність, частина кочової козацької ідеології, але кочівники в нас зникли, а ідеологія залишилася.
Мілітаризація. Начебто, потрібна й єдино правильна з морального погляду річ, я — “за”, обома руками, але, от лихо, філософія країни як військового табору ніяк не стикується з економікою взагалі. Не кажучи вже про тимчасовий технологічний уклад. Для довідки: вартість озброєння однієї литовської мотопіхотної бригади “Жемайтія” — понад сто мільйонів доларів. Не дуже багата країна.
Тому будь-які можливі спалахи насильства в цьому контексті не є революція, хоч як би їх називали адепти. Смутні часи — вони надовго. Там буде всякого.
Тільки місце кліриків з усіма супутніми дефенестраціями посядуть політики.
