На перший погляд
На пропускному пункті в колонію тихо, ніхто не очікує побачення з засудженими, не сидить, тулячи до себе передачі. Як дізналися пізніше, відвідувачі в цій колонії — рідкість, останній запис у журналі датований січнем. До жінки, яка опинилася за ґратами, суспільство чомусь набагато жорстокіше, ніж до чоловіка. Зв’язки з волею втрачаються: в когось родичі далеко, а у когось їх немає взагалі. Буває, що й вертатися нікуди…
Отримавши в провідники начальника відділу соціально-психологічної служби Марію Витриховську, прямуємо всередину. Якби не високі стіни і колючий дріт, можна було б подумати, що опинилися в піонерському таборі радянських часів: чисте подвір’я, заасфальтовані доріжки, пофарбовані у синє лавочки. Так само й у кімнатах — односпальні ліжка, окремі тумбочки, одразу кидаються в очі ознаки жіночності: білі серветки і скатертини, образки, багато вазонів, м’які іграшки, жіночі романи, каталоги косметики.
До речі, приміщення колонії має цікаву історію: один з корпусів — це колишній монастир монахів капуцинів, в колишніх келіях — кімнати ув’язнених, в колишній церкві — актовий зал. Та зараз у цьому корпусі ніхто не живе, обжитих кімнат в колонії зовсім мало. Хоча розрахована вона на 240 місць, але нині тут перебувають тільки 17 жінок. Середній вік засуджених — 30 років. Сидять в основному за два види злочину: ДТП з летальним наслідком і перевищення самооборони. Географія, як на 17 чоловік, на диво широка — в основному жінки із Західної та Центральної України.
Будні заґратованого життя
Всі ув’язнені, за словами Марії Витриховської, офіційно працюють, самі оплачуючи своє перебування тут. Мінімальна оплата така ж, як на волі, — прожитковий мінімум. Проте, керівництво жаліється, що робочих рук не вистачає. Адже кожного дня потрібно двоє людей в пекарню та їдальню, двоє — на підсобне господарство, хтось ще мусить залишитися прибирати. Тож виходить, що на роботу відправляти нікого, а це основне джерело фінансування.
Та все ж без діла тут ніхто не сидить. У колонії на жінку чекає важка фізична праця, хоча й така, що споконвіків вважається жіночою.
Потрапили ми в колонію в обідній час, у великій їдальні зайнято тільки два столи. Кожен розписується в журналі, що отримав їжу, бо харчування тут обов’язкове, його вартість вираховують із заробітної плати. Та й продукти засуджені вирощують самотужки, на власному полі, та беруть із підсобного господарства. Навіть хліб у колонії печуть самі. Кажуть, що він набагато смачніший, тому що без домішок. Пекарка Оксана розповідає, що навчилася пекти хліб саме тут.
З кухні інша маленька худенька жіночка виносить відра із залишками обіду на підсобне господарство. Треба нагодувати декількох не малогабаритних свинок, одна з яких — горда мати цілого виводку поросят, коня Льову, теля, отару овець. А ще підкинути пару шматочків двом «нелегалам» — товстим чорним котам, яких тут охрестили близнятами. Заради їжі та ласки, котру тутешнім жінкам нема на кого витрачати, коти долають і високі мури, і колючий дріт.
Отака вона — доля
Самі жінки до розмов не надто охочі, тільки-но повернулися з роботи — прибирали береги Дністра. Тому з-під лоба пильно стежать за фотоапаратом, щоб їх часом не зазнимкували у брудному одязі.
«Що вам розказувати?» — каже одна з них, усі решта гірко посміхаються. Їхні історії не надто відмінні, тому одна одну прекрасно розуміють. Ті, хто скоїв ДТП з летальними наслідками, зазвичай на волі були простими дівчатами, які навіть у поганому сні не могли б собі уявити такого повороту подій. Просто одного разу не справилися з керуванням, а тепер над ними висить клеймо ув’язненого, муки совісті, очікування переглядів справ, звинувачення від родичів загиблих. Ті ж, хто сидить за вбивство, чи то намагалися захистити себе від п’яного чоловіка, який після посиденьок з друзями вирішив показати, хто в хаті господар, чи то й самі були в стані алкогольного сп’яніння.
Звісно, що про скоєне жінки говорити не люблять. Захищаються мовчанкою. Та й видно, що присутність журналіста їм не надто приємна, дехто відверто каже, що це дратує. Потім уже й розбалакуються, але говорять не про себе. Основні запитання: «Там не чути про амністію?» і «А ви нас не боїтеся?».
А чого боятися? На вигляд вони звичайні жінки… якщо не знати їхніх історій. Так само, як і на волі, в колонії вони різні. Є такі, що кожного ранку наводять повний «марафет», а є такі, що й митися не привчені. Є у них свята, коли хочеться бути красивою і відчувати себе жінкою, а є будні, коли ти стомлений і до зовнішнього вигляду байдужий.
Життя тут, хоча й обмежених масштабів, але є в ньому все. І смерть — колись одна із засуджених не дочекалася трьох днів до перегляду справи, не витримала напруження. І радість — нещодавно одна з дівчат вийшла заміж. Хоча сидіти їй залишилося ще довго, проте молодого чоловіка це не злякало, і в грудні вони розписалися в Галицькому РАГСі.
Якби то не було, життя триває. В кожного своє, різне. Та поєднує цих жінок одне — бажання повернутися на волю і побудувати життя так, наче Галицької виправної колонії №?128 в ньому ніколи не було.
Comments are closed.