—?Михайле Миколайовичу, а що було далі?
—?Далі був інститут. Я став студентом, знав, що буду лікарем, бо дуже хотів ним бути. Річ у тому, що я народився у селянській сім’ї на Гуцульщині, але мій батько — Микола з діда-прадіда орач, хлібороб, за те, що служив санітаром в австрійському війську, дев’ять років пробув у російському полоні. Завезли аж до Сибіру. Був у Томську, Омську, згодом на Алтаї, в Барнаулі. Коли повернувся додому, то люди часто приходили як до «дохтора» з різними своїми болячками. Через деякий час батько взагалі став ближчим до офіційної медицини, почав працювати бухгалтером у Яблунівському райвідділі охорони здоров’я. Так що з медициною я був у тісній дружбі.
—?Справді, цікава й закручена Ваша дорога до гуманного лікарського фаху.
—?Але це ще не все. Перед тим, як вступити до медінституту, я навчався у Коломийській гімназії, потім у Снятинському сільськогосподарському технікумі. Однак з об’єктивних причин не довчився. Не вийшло з мене ні агронома, ні механіка. Комбінезон змінив на білий халат, і не жалкую.
—?Наскільки я розумію, у медицині Ви вже майже 65 років. Чи не так?
—?Виходить що так. Може й не дуже скромно, але на сьогоднішній день я найстарший за віком працівник університету. Моя дружина Віра Михайлівна — лікар-терапевт. Коломиянка. Лікарями стали й два моїх сини. Як і я вони травматологи. Тарас — кандидат медичних наук. Ігор працює травматологом у Коломиї. Медицину обрали своїм фахом і діти моїх сестер. Пригадуючи сьогодні свої перші кроки у медицині, не можу не згадати, як був головним лікарем у Залуччі Коломийського району. Свого часу захистив кандидатську дисертацію. Аж до виходу на пенсію завідував кафедрою травматології у медінституті. Нагороджений знаком «Відмінник охорони здоров’я України». Тепер доцент кафедри медицини катастроф та військової медицини. Капітан запасу.
—?Знаю, що Ви десь у 1968 році виїхали до Алжиру. Завідували там хірургічним відділенням. Розкажіть, бодай коротко, про свою працю в Африці?
—?Будь ласка. Пам’ять маю добру. Але крім Алжиру, згодом ще кілька років працював у республіці Малі. Викладав французькою мовою в університеті міста Бамако. Тривалість життя чоловіків там 50 років. Сім’ї багатодітні. Місцева медицина була на низькому рівні. Довелося працювати по 15?16 годин на добу. Пригадую один цікавий випадок, пов’язаний з операцією польської громадянки, яка була у складі геологічної експедиції. У Малі вона отримала серйозну травму. Мої колеги вважали її безнадійною. Але мені таки вдалось врятувати їй життя. З Африки її літаком відправили до Варшави. Вона вижила. І ось в минулому році через 23 роки п. Гражина знайшла мене в Івано-Франківську. Зустрічалася з нашим ректором, Євгеном Михайловичем Нейком. Був ще такий випадок. Один місцевий рибалка на ріці Нігер наступив на бегемота. І той майже відкусив бідоласі ногу. Консиліум лікарів дійшов висновку, що ногу треба ампутувати. Я ж не погодився з цим вердиктом, і зробив усе можливе, щоб нещасний рибалка залишився з ногою. Про цю мою унікальну операцію розповідали по радіо у різних африканських країнах.
—?Скільки Ви у своєму житті зробили операцій?
—?Ніколи їх не рахував. Думаю, що кілька тисяч.
—?А як Ваше здоров’я?
—?Слава Богу, не скаржуся. Я чоловік з генетичним довгожительським кодом. Батько мій прожив 91 рік. Якщо ж відверто говорити, то здоров’я мені додають «божі комахи» — бджоли. З ними я з раннього дитинства дружу. Добрим пасічником був мій батько. У Яблунові маю будинок, садок, пасіку. На вихідні — завжди там. Пораюсь біля бджіл. І не тільки за ради меду, який ще називають рідким золотом, бо ще є прополіс, маточне молочко, забрус, пилок, бджолиний хліб та інші продукти. Так що вірно кажуть, що наше здоров’я на крилах бджоли.
Comments are closed.