Проте буденне життя гуцулів далеко не таке казкове, як може видаватися приїжджим. Основне джерело прибутку місцевих жителів — туристи. Та на них можуть розраховувати ті райони, в яких хоч трохи розвинена туристична інфраструктура та є нормальне сполучення. Інші живуть по?старому: чоловіки батрачать на сезонних роботах, а жінки з ранку до вечора порають господарку.
Подібна ситуація у Верховинському районі. Проте, за словами голови місцевої РДА Петра Кермощука, зовсім скоро тут все докорінно зміниться. Адже за вказівкою голови ОДА та самого Президента район врешті обрав пріоритетний для себе напрямок розвитку. Ним мають стати селянські господарства та туризм.
Управління сільського господарства ОДА уже розробило пропозицію з інвестиційного проекту розвитку Верховинщини на 2009?2012 рр. щодо аграрного сектору. Основним завданням цього проекту є збільшення поголів’я великої рогатої худоби та овець. За цією програмою, багатодітним сім’ям, які погоджуються утримувати не менше, ніж 10 голів великої рогатої худоби або 50 овець, видається адресна грошова допомога. Така родина не має права зменшувати поголів’я, але може використовувати у своїх цілях молоко, вовну та відбраківку. Також перший молодняк вони зобов’язані передати іншій багатодітній родині, створюючи таким чином ланцюг.
За словами Петра Кермощука, за один рік утримання десятка корів сім’я може отримати 28 тис. грн. чистого прибутку. Від 50 овець — 10 тис. грн.
Інвесторів для цієї затії відшукали у США. Їх перш за все привабила екологічно чиста продукція. Тому вони планують звести у районі кілька міні-заводів для переробки м’ясо-молочної продукції, шкур, вовни.
Паралельно з розвитком селянських господарств планується розвивати туризм, де приїжджі могли б побачити вживу сільське господарство, подоїти овець, подивитися, що роблять з овечої вовни та шкури.
Та поки що люди тут живуть, як і жили до того. Наприклад, пані Марія Павлюк з чоловіком уже кілька років займаються таким селянським господарством — тримають бичків на продаж. А ще приймають у себе туристів — саме це є основним джерелом прибутку родини. Щоправда, як каже пані Марія, туристи приїжджають переважно взимку, на Новий рік чи Різдво. Влітку — мертвий сезон. От тоді й виручають бички, але й на них багато не заробиш, а напрацюватися треба. Тримають, бо з дитинства звикли поратися біля худоби. «Тут жінка за день робить стільки роботи, скільки у місті й за два тижні не переробить, — каже пані Марія, — Подивіться, як виглядає жінка в місті у 40 років і як у нас».
Інший власник селянського господарства Іван Мойсюк може пишатися добротним ґаздівством, в якому також приймають туристів. Вони разом з дружиною вигодовують овець, та й то, як каже пан Іван, не для прибутку, а щоб туристам було на що подивитися. «Бо вівця в горах, то зараз збитки, — каже пан Мойсюк. — М’ясо не хочуть брати переробники, треба просити. Вівчарів, які б випасали отару на полонині, знайти теж нелегко. Із вовни робимо ліжники, але на той один ліжник за 200 гривень треба добряче наробитися».
Хоча, як говорить пан Мойсюк, «колись отари для гуцула були основою господарки, вівця і їжу давала, і одяг, все було своє, тому й люди такі здорові були».
Та як би там не було, криза не криза, люди в горах не опускають рук. Кажуть, що то в них так з діда-прадіда закладено — бути гоноровими і свою біду тримати при собі. Гори вчать не боятися труднощів і бути такими ж твердими, як тая земля.
Comments are closed.