З позитивним статусом
З Катериною та Олею (імена змінено з етичних міркувань) ми познайомились у благодійному християнському фонді «Солідарність». Обидві вони є учасницями проекту людей, які живуть з ВІЛ. Погодилися поговорити, тому що вважають — стереотипи про ВІЛ-хворих потрібно ламати. Про свій статус повідомляють одразу ж, але зазначають — розголошення цієї інформація є підсудною справою.
Жити з цією хворобою важко, зізнаються обидві. І не тому, що вона повільно вбиває тіло, а тому, що оточуючі, щойно дізнаються про ВІЛ, починають ставитися до тебе як до прокаженого. І з цим доводиться стикатися щодня.
Катерина пригадує, як їй повідомили діагноз: «Це було у 1998 році, тоді ця проблема в України тільки починалася. Я потрапила на лікування в наркодиспансер і там здавала аналізи. Десь місяці через три до нас додому прийшов представник санепідемстанції і попросив піти з ним. Я запитала навіщо. Біля мене стояла мама — мила посуд. Він при ній випалив — у вас ВІЛ. В мами тарілка випала з рук…».
Жінка розповідає, що сама сприйняла цю новину спокійно, тоді вже дещо знала про хворобу. Усвідомлення прийшло пізніше. А справжня депресія почалася після того, як вона потрапила до лікарні з фібромою (пухлина). «Я не повідомила про свій статус, тому що розуміла — стан важкий, і операція потрібна терміново, — каже Катерина. — Мене прооперували. А наступного дня, коли хірург дізнався про все з аналізів, він на мене просто накинув-ся, мовляв, чому я промовчала, в нього тут люди працюють. З лікарні мене виписали у важкому стані, з незажитими ранами».
Таке бажання спекатися їх, віл-хворі відчувають на кожному кроці. Та ж Катерина розказує, що її звільнили з роботи, як тільки до керівництва дійшли чутки про її статус. «Мені просто сказали — ти працюєш до першого числа. Вони не могли знати, чи я точно хвора, чи ні, просто вирішили перестрахуватися».
Хоча ВІЛ-хворі і захищені законодавством, але в реальному житті їм це мало допомагає. Той самий роботодавець може знайти безліч причин для звільнення, хоча справжньою буде — ВІЛ-позитивний статус.
Мовчати — захищатися
Проект людей, які живуть з ВІЛ, організований БХФ «Солідарність». Зараз у ньому більше півсотні людей з усією області. Ірина Уварова та Олена Ісмаїлова — соціальні працівники проекту — безпосередньо контактують з хворими. Одне з основних завдань — захищати права. Для прикладу, здійснювати соціальний супровід хворих до лікарень.
Ірина Уварова розповідає, що найбільшою проблемою для хворих є не сама хвороба, а дискримінація у суспільстві. «Коли тільки почалося поширення захворювання, СНІД подали як «Чуму ХХ століття», з того часу і почав укріплюватися цей стереотип. Люди в нас не бояться туберкульозу, яким заразитися значно легше, спокійно йдуть на флюорографію. З ВІЛ усе навпаки. Коли оголошують діагноз — людина ставить на собі хрест. А суспільство її сторониться. Просто ніхто з нас не думає про те, що він є потенційно ВІЛ-інфікованим. Якщо колись ВІЛ/СНІД був переважно хворобою наркоманів та повій, то зараз все частіше хворіють люди, які ніколи не кололися і не вели аморального способу життя».
Соціальний працівник наводить найсвіжіший приклад — нещодавно до СНІД-центру звернулася молода жінка. Про статус вона дізналася, коли потрапила в лікарню з пневмонією. До цього мала нормальне життя. Заразилася від чоловіка, який був на заробітках за кордоном.
Зараз зростає кількість хворих похилого віку — 55?60 років. З такими людьми особливо важко, кажуть соціальні працівники. Тому що наркоман готовий почути діагноз, він знає на що йде, коли бере голку. А для звичайної людини — це шок. Вона інколи не може навіть зрозуміти, звід-ки це. Адже заразитися можна будь?де: у стоматолога, в салоні краси. Кожний клієнт, який має справу з кров’ю, є потенційно ВІЛ-інфікованим. І таких випадків — безліч. Пригадують і жінку, яку заразили під час пологів, і яку одразу ж кинув чоловік. І дівчинуспортсменку, котра ніколи навіть не курила, а отримала ВІЛ під час переливання крові…
Таким людям справді потрібна допомога фахового психолога. Їм треба пояснити, що з цим живуть, створюють сім`ї, народжують здорових дітей. Проте найчастіше, кажуть соціальні працівники, люди воліють не відкривати свій статус. Бо почувши це, інші від них стороняться, як від прокажених. Часто про хворобу не кажуть навіть батькам, а в лікарні лежать під іншими діагнозами.
Поза суспільством
Дискримінація полягає не просто в побутовому спілкуванні, інколи вона може бути ціною в життя. Найбільші труднощі виникають, коли потрібна госпіталізація. Хоча, як каже Ірина Уварова, не всі лікарі стороняться віл-хворих, є й такі, що ставляться з розумінням. «Але найчастіше наш клієнт стикається з людьми, які не розуміють і бояться».
Останній трагічний випадок трапився нещодавно в одній з івано-франківських лікарень. ВІЛ-хвора дівчина потрапила до лікарні із внутрішньою кровотечею. Їй терміново потрібна була операція. Проте замість цього лікарі декілька годин перевозили її з поверху на поверх. Тільки після погрози соціального працівника, мовляв, зараз викличуть юриста, головний лікар наказав її покласти. Але час було втрачено, класти уже не було кого — дівчина так і померла у приймальні.
І це лише один випадок із багатьох, запевняють соціальні працівники. Проте притягувати лікарів до відповідальності ніхто не береться. Адже для цього сім`ї, яка когось втратила, потрібно в суді сказати про статус свого рідного.
Хворих на ВІЛ дітей відмовляються приймати у звичайні школи. А з хворим на ВІЛ хлопчиком, з франківського сиротинця, діти не бавляться, а кричать, що він «снідовський». Олена Ісмаїлова каже: «Ці діти ще не розуміють, що таке СНІД, але вже знають, що це — образа. А формують у них таке розуміння саме дорослі».
На жаль, суспільство ще не готове прийняти ВІЛ-хворих на рів-них. У людей вони викликають острах і бажання відійти подалі. Просто мало хто задумується, що він сам може бути інфікованим, навіть не підозрюючи про це. Ви давно здавали аналізи на СНІД?
Comments are closed.