Люди кажуть
Український народ пам’ятає всі принади канцелярщини ще з радянських часів. Всілякі зволікання, формальності, тяганина давно трактуються нашими посадовцями як надзвичайно потрібні процедури. Без яких – аж ніяк.
Так чи інакше кожній, навіть найпасивнішій, людині доводиться протягом життя бодай декілька разів зіштовхнутися з бюрократичними організаціями. Адже треба поміняти паспорт, пенсію виробити, на роботу влаштуватися. Аби це зробити, щоразу необхідно заповнити вагон найрізноманітніших документів. А потім ще й довідатися, що для скрупульозного виконання бюрократичної інструкції якихось паперів таки не вистачає…
На цьому тижні «Репортер» зробив власне невелике дослід-ження. Ми просто ходили вулицями Івано-Франківська та запитували перехожих: «Яка організація чи установа міста / області є, на вашу думку, найбільш бюрократичною?». З достатнім відривом «перемогли» Пенсійний фонд та паспортний стіл (ВІРФО). Окрім цього, люди охоче називали міську та обласну владу (навіть сільські ради), різноманітні банки та центр зайнятості. Щоправда, чи не кожна розмова починалася зі скептичних висловів на кшталт: «Усі вони однаково бюрократичні».
Отже, бюрократія в нас процвітає. Наприклад, один із нинішніх депутатів Івано-Франківської міської ради колись, у неофіційній розмові з журналістом «Репортера», на запитання «навіщо вам оте депутатство?» відповів: «Аби відчути себе білою людиною». Він пояснив, що йому, як підприємцю, це потрібно для того, щоб не простоювати в чергах до різних інстанцій.
Отже, наразі можемо привітати всіх депутатів – їх бюрократія, напевно, не чіпає. Однак нас – так званих пересічних українців – значно більше. І нам від неї не солодко.
Журналістське суб’єктивне
Якби журналісти зробили свій рейтинг бюрократів, то він би був значно об’ємнішим. І туди б увійшли або організації та чиновники, з якими працювати ледь-ледь вдається, або ті, яких треба шукати чи не з-під землі. Наприклад, ми доволі часто розшукуємо працівників санстан-ції (від районних до обласної). Це при тому, що напряму ніхто наче й не відмовляє. Мовляв, без дозволу головного лікаря говорити не можемо. А того головного можна шукати тижнями.
Також можна було б «передати привіт» начальнику міського управління архітектури та містобудування Ігореві Гаркоту. Поспілкуватися з ним удається вкрай нечасто. Добре, що він має заступників, які майже завжди готові виручити.
Важкеньким «на доступ» є і начальник міського управління ЖКГ Петро Косюк, який завжди має значно більше роботи, ніж часу на відповіді для журналістів. Що й казати, комунальникам в Івано-Франківську ще працювати і працювати…
Щоправда, є взагалі унікальні варіанти. Наприклад, секретар начальника обласного управління Держкомзему Юрія Добровольського нещодавно сказала «Репортеру», що їм не сподобалося, як наша газета колись про них написала. Тому вони відмовляються з нами розмовляти. Отже, виявляється, ще є службовці, для яких «Закон про ЗМІ» чи «Закон про інформацію» нічого не варті. Може просто не читали? Бо інакше знали би, що посадові особи на державній службі не мають права відмовлятися від коментарів для засобів масової інформації.
Зрештою, іноді бюрократами є не так самі чиновники, як їхні секретарі чи помічники. Буває, що, маючи мобільний телефон посадовця, можна доволі швидко отримати потрібну інформацію. Натомість, перемовини через секретаря часто затягуються на тижні. Певно, секретарі таким чином самостверджуються – робота в них нелегка, відповідальна, нервова.
Від першої особи
На думку голови Івано-Франківської облдержадміністрації Миколи Палійчука, бюрократія в обласній владі є, хоч він її, звісно, не схвалює. Однак, боротися з нею йому не вдається, бо нинішнє законодавство дозволяє підтримувати бюрократію: чиновник має право протягом місяця тримати документ перед тим, як дати відповідь. Хоча теоретично відповідь можна дати за два дні.
«Бюрократ буде свідомо тримати стільки часу, скільки передбачено в законодавстві, і за це йому нічого не буде, – зазначає Палійчук. – Усе залежить від того, якою є сама людина. Зрештою, так у кожній країні. Хоча буває й таке, що часом і місяця мало для того, щоб розглянути лист, виїхати на місце, дати ефективну відповідь. А часом вистачить одного дня. Тож люди мусять чекати».
