Третій день «крутили» по більш як п’ятдесяти телевізійних каналах ролик про затримання нашого земляка з Тернополя. Характерно, що при обговоренні цієї події у німців не було злості чи зневаги, а тільки глибоке зачудування, яке межувало з якоюсь таємничою повагою до тої далекої держави Україна, яка раз по раз заставляє (нехай і в такий незвичний спосіб) говорити про себе.
Хоча це було щойно після служби, набожних арійців не можна було запідозрити в неповазі до заповіді Божої «Не укради». В даному випадку мало місце інше. Досі на території Західної Німеччини знаходяться американські та англійські військові бази. І треба було побачити Німеччину, яка торжествувала, коли один із Кличків в залі, обвішаній українськими прапорами, перемагав англійця чи американця. Для Німеччини це була їхня перемога. Перемога сили духу, сили патріотизму!
У випадку з хакером віддавалась данина інтелектуальній силі тої загадкової слов’янської держави на ім’я Україна.
Три дні з екранів телевізорів в новинах не сходило обличчя Василя — молодого, кремезного прикарпатця з Тернополя. І на фоні цієї двометрової, спокійної, впевненої в собі молодечої фігури із закованими за спиною в кайданки руками, невисокі китайські поліцейські немовби підкреслювали велич духу прикарпатця, а значить і України.
І хоча я ніколи не забував одвічне батьківське: «Сину, пам’ятай Богове «Не укради», я не зміг стримати себе, і з ледь помітною вологістю в очах дякував Богові, що в такий незвичний спосіб талановитий прикарпатець змусив з повагою говорити про неньку-Україну.
Прости, Господи, моє роздвоєння душі, прости провини наші й Василя. Як патріот, я радів, гордо підносячи голову до небес, як християнин, пам’ятаючи одвічне, я схиляв свій зір додолу.
І треба було бачити, як різко змінилося ставлення жителів цього маленького провінційного містечка в центрі Німеччини до мене, середньої руки українського інженера, який час від часу підробляв ремонтом комп’ютерного «заліза» та наладкою й інсталяцією різних програм. Попереднє, якесь холоднувате «гут морген», змінилося на ввічливо?приємне з легким похилом голови: «Гут морген, Гер Майстер!».
А груди розпирала гордість — не за себе, а за рідну Україну і за славних її синів.
І тепер кожного разу, проїжджаючи через Тернопіль, я так само низько схиляю голову в повазі і шані до незнайомого Василя.
А при цьому десь зверху нагадує про себе одвічне: «Не укради!».
Во ім’я України, прости, Господи, гріхи наші!
Comments are closed.