У пошуках вампіра

Місто без мертвих

Так заведено, що кожне поважне місто має своє велике давнє кладовище, яке зазвичай виконує роль музею. Київ — Байкове, Львів — Личаківське, Івано-Франківськ —?

Де похована його історія? Чому івано-франківські краєзнавці не спромоглися зберегти найбільший цвинтар — центральний, перші поховання на якому були датовані 1809 роком. Це раніше, ніж на тому ж Личаківському й Байковому кладовищах.

З історичних розвідок відомо, що це міське кладовище починалося при Тисменицькій дорозі, далеко від фортечних мурів. Лише згодом, після знищення Станіславської фортеці, коли місто почало розбудовуватися, колишня далека окраїна стала майже центром.

Прихід радянської вдали знаменував собою реальну загрозу для небажаних пам’яток старовини — могил видатних діячів ЗУНР, вояків УГА, УПА. Все, що не вписувалося в рамки новоствореної радянської історії, мало бути стертим. Усе робилося за законом Оруелівського Великого Брата з «1984». Спочатку на центральному кладовищі заборонили нові поховання, аргументуючи відсутністю місць. Пізніше, у 1970?х роках, вандали почали розбивати склепи-гробниці, викидати з них домовини, розкидати кістки. Міліція чогось цією справою не надто цікавилася. Нарешті в 1980 році міськвиконком вирішив знести кладовище і перетворити його на Меморіальний сквер. Відстояти вдалося тільки декілька могил видатних прикарпатців.

Така ж доля спіткала два старих єврейських цвинтарі. У пі­слявоєнний період окопище на вулиці Радянській (Незалежності) знищили. На його місці 2 листопада 1963 році урочисто відкрили кінотеатр «Космос». В ніч після відкриття завалилася частина стелі. Люди розцінили це як помсту померлих. Також знищили цвинтар на вулиці Ленкавського, де фашисти розстріляли десятки тисяч євреїв та українців.

Щоправда, неушкодженим залишилося маленьке кладовище на вулиці Церковній, де до 1920?х років була парохіальна церква села Княгинин.

Ті, що минули

Одне з найстаріших івано-франківських кладовищ, яке залишилося майже не пошкодженим, знаходиться на Київській (раніше Опришківська). Перші поховання на ньому датовані початком ХХ століття, а закрила його радянська влада у 1970?х роках.

Цвинтар на Київській не великий, та вражає своєю подібністю до самого міста. Наскільки в ньому, так само як і в місті, накладені один на одного історичні, культурні, соціальні пласти. Воно таке ж, як і місто — трохи жорстоке, трохи банальне, десь аристократичне, десь совкове, зі своєю прозою і міфами… і тотально занедбане.

Потрапляєш на Київське кладовище, і в очі кидаються старі гробниці польських та українських сімейств, колись, мабуть, відомих. Нині вони нікому не потрібні. Занедбані, із затертими іменами та надбит­ими скульптурами. Впереміш з ними — стандартні надгробки радянських часів: ім`я, прізвище, дві дати, внизу напис — «пам’ятаємо, сумуємо».

Християнські хрести на надгробках чергуються із радянськими зірками. З фотокарточками така ж еклектика — усміхнені жіночі обличчя з макіяжем по моді 1950?х, чоловіки із закрученими вусами, бабусі, запнуті в хустки, більшість — стандарті радянські паспортні знимки. Найбільше вражають маленькі ангели на могилах дітей. Таких могил чомусь особливо багато у правому секторі від входу.

Цвинтар давно заріс гілляччям та кущами бурштину. Пройти поміж могил важко. Тим більше, що все щедро покрите продуктами життєдіяльності воронів, які оселилися на тутешніх деревах.

Тамтешні знаменитості

Як істинне старе кладовище, воно має своїх знаменитостей, щоправда — місцевого масштабу. В кінці цвинтаря знаходяться братські могили радянських воїнів?визволителів. Кажуть, що колись тут були могили УСС та вояків УГА. Їх радянська влада знищила, а на тому місці спорудила могили солдатів та офіцерів, які загинули в боях з УПА.

Довідники стверджують, що на Київському збереглися могили голландських офіцерів, які померли у Станіславському таборі для військовополонених: Люмеєра, Ван дер Слінке, Кеппель Гесселінка, Потгісера. Та відшукати їх практично нем­ожливо — жодних вказівників. Серед інших відомих персон — радники суду, вчителі, священики, дружини відомих чоловіків. Але їхні імена про щось говорять хіба краєзнавцям.

Яким би це не видавалося смішним, та найбільшою знаменитістю Київського кладовища є вампір. Розповіді про нього кілька років тому ширилися містом з легкої руки письменника Володимира Єшкілєва. За легендою, роль вампіра виконував почивший у 1933 році працівник залізниці. Перші його вурдалачі вилазки датуються сороковими роками. Тоді його ніби «заспокоїв» місцевий чаклун.

Та у 1974 році могилу потривожили — ховали поруч якусь бабцю. Містом знову поповзли чутки про обезкровлені трупи дівчат. Влада ці чутки ігнорувала — за радянською ідеологією, марксизм-ленінізм і вампіризм є несумісними. Проте, за тією ж легендою, після шостого чи сьомого трупа, підозрілу могилу вирішили випалити військовим вогнеметом.

Яка частка правди у цьому міфі, сказати важко. Але ж факт залишається фактом — ця могила на Київському пуста. Вечорами там полюбляють збиратися поціновувачі містики, вживати алкоголь та завалювати діру під надгробком порожніми пляшками.

Ось таке воно Київське кладовище. Майже єдине, майже забуте, майже занедбане, мало не унікальне. Про що могли б розказати нам інші — знищені — можемо лише здогадуватися. Шкода, напевно, вони знали багато цікавого.