«Розкажи, як тобі в Україні?». Студент-араб поєднує відповідь із запитанням: «А що розповідати? Що у вас тут всюди гроші беруть?..».
Пояснення, як годиться, почали з початку. З його слів стало зрозуміло, що приїхав до нас вчитися тільки тому, що не поступив в університет там, удома — в Йорданії. Бали там високі, а у нас, виявляється, якраз нормальні. Коли їхав в Україну, знав лише, що це в Європі. «Думав, що це красива країна. Але вона справді красива, якщо чесно. Просто ви не вмієте робити її красивою».
Першим шоком по?українськи для нього став гуртожиток одного з франківських вишів. У кімнаті-трійці не було ліжка, тільки один стіл і стілець. Душова вражала перфекційною відсутністю кранів і світла.
Але про гуртожитські інтер’єри слухати не надто пізнавально — жили, знаємо. Найцікавіше докопатися до закиду про хабарництво. Студент не відмовляється говорити, лише просить не називати його ім’я і ВНЗ у публікації. Отже, далі — пряма мова.
«Вперше це сталося на вокзалі. До поїзда залишилося 10 хвилин. Зупинила міліція, попросили паспорт. Тут почалося: вони наполягали, що у мене закінчилася реєстрація. Хоча надворі був серпень, а реєстрація у мене була до вересня, що я їм і сказав. А мені міліціонер розказав, що у вас тут такі закони, а я ці закони — не поважаю. Тому, або йду з ним у відділок, або допомагаю йому — в нього життя погане і йому треба купити нову куртку. Хотів 100 доларів. Поїзд почав відправлятися, а в мене таких грошей просто не було. Запропонував 70 гривень. Він гроші взяв, а паспорт все одно не віддав. Я почав злитися і просто сказав йому, що якщо він не віддасть паспорт, то або вистрелить в мене, або я його тут уб’ю. Відпустили мене тільки тоді, коли підійшли інші араби…».
Інший випадок трапився, коли ми з другом стояли біля гуртожитку, було літо. Підійшла міліція і сказали, що ми тут п’ємо і вживаємо наркотики. Нас обидвох запхнули у міліцейський бокс, де і одна людина не може поміститися, і повезли у центральний офіс. Перевіряли, чи ми п’яні. В того міліцейського була кофта з блискавкою, і він її зламав. Сказав мені, що це я зробив, то ж маю заплатити, або доведеться ночувати там два дні. Я дав йому 20 гривень.
Платили й таксистові. Тоді була якраз проблема — хтось із арабських студентів вдарив таксиста однієї зі служб ножем. (У нас теж є погані люди). А ми викликали машину саме із цієї служби. Тож водій поїхав не туди, куди ми просили, а в інше місце. Там було багато машин і таксистів. Нам сказали — 50 доларів, або ви нікуди не йдете. Дали гроші, і таксист випустив нас із машини.
Ми звикли до того, що інколи без хабара не можливо скласти іспити. Коли викладач говорить, що ти не допущений до модуля, він не скаже в лице, що хоче гроші. Він починає розказувати про життя, про те, що їм не платили зарплату вже три місці, що в нього діти. Завжди кажуть про газ, про високі ціни. Інколи треба просто комусь купити коньяк чи шоколадку. Але там не всі такі погані, є такі викладачі, які допомагали навіть без грошей.
Минулого місяця ми шукали нову квартиру. Нам сказали — 1500 гривень. А коли дізналися, що араби, то — 5?000 і ще стільки ж агентству.
Не обійшлося і без сутичок зі скінхедами. Це було десь у 2007 році в жовтні чи листопаді. Тоді було якесь свято, а у вас є такі люди, що чомусь люблять Гітлера. Вони стояли біля гуртожитку, де ми жили. Хотіли зайти всередину і вбити всіх арабів. Ми також хотіли всі вийти і вбити їх. Але приїхав наш ректор і міліція, тих людей розігнали».
На закид щодо розповсюдження венеричних хвороб, студент просто сміється. «Це не ми їх привозимо, вони тут є. А у вас є дівчата, які ходять вночі на дискотеки і спілкуються з багатьма. А ми, коли їдемо сюди вчитися, то маємо бути чистими, здаємо всі аналізи».
Він ще багато чого розказував. Про те, які українські страви йому подобаються, яке враження на нього справило якось бачене українське весілля, як сподобалося обливатися водою на поливаний понеділок, і на останок — про те, як скучив за домом.
Нам зазвичай притаманно ставитися до незнайомих людей з упередженням. Часто самі не можемо відшукати цьому причин. Просто хтось інший — нам невідомий, а незнання зажди породжує якщо не страх, то острах. Та по?справжньому лякає лише небажання дізнатися.
З усього почутого можна зробити багато висновків. Про те, якими є ми, і якими не є. Пошукати якісь помилки, докопатися до фактів, спробувати щось спростувати. Подумати про те, чому колір шкіри й досі для декого є показником людських якостей.
Comments are closed.