З першої половини травня в івано-франківській льотній частині А1349 діяв пункт прийому молодого поповнення. Військовою справою там оволодівали майже 100 юнаків. Географія призову доволі обширна — в одній роті зустрілись хлопці з Івано-Франківської, Львівської, Житомирської, Сумської та Кіровоградської областей. До речі, вони одразу знайшли спільну мову і цим ще раз довели штучність політичного міфу про безнадійне розділення України на Західну та Східну.
Солдатам викладали військові статути, ази вогневої та інженерно‑спеціальної підготовки, вчили ходити стройовим кроком. Крім того, цикл лекцій з історії Прикарпаття, Івано-Франківська, традиції військової частини, інформація про кримінальну відповідальність військовослужбовців.
Багато хто з юнаків мають батьків та старших братів, яки вже відслужили у війську. Але й вони довідались багато нового про сучасне армійське життя.
По-перше, такий стійкій армійський атрибут як онучі (або, простіше кажучи, портянки) назавжди відійшов у минуле. Вже декілька років солдатам видають шкарпетки, при чому взимку теплі, а літом легкі. Як наслідок, різко зменшилась кількість бійців, які натирали мозолі і тижнями лікувались у санчастині.
По-друге, харчування військових тепер знаходиться в руках цивільних комерційних струк-тур. Отже, теперішні солдати не знають, що таке — наряд по їдальні, де двом чоловікам іноді за ніч доводилось чистити цілу ванну картоплі. До того ж, суттєво покращилась якість їжі: в меню є котлети, смажена риба та курятина, про які раніше солдати могли лише мріяти.
По-третє, з появою мобільних телефонів тепер майже ніхто не пише додому листів. Значно зручніше передзвонити ввечері додому, ніж тиждень чекати, доки дійде лист, і ще тиждень, поки отримаєш відповідь. Натомість, виникла інша проблема — кількість розеток у казармах замала, і тому вечорами біля них вишикуються цілі черги солдат із зарядними пристроями.
І нарешті — останнє віяння. В армії фактично зникла та страшна «дідівщина», якою десятиліттями лякали призовників. Причин тому декілька. Це і скорочення терміну служби до одного року, і поступовий перехід армії на контрактну основу, і активізація роботи командирів та органів військової прокуратури. Звісно, бійки у війську трапляються, але вони тепер носять характер міжособистісних конфліктів, притаманних всім чоловічим колективам. Але ж воно не має нічого спільного з систематичним знущанням старших над молодшими, яке «процвітало» ще у 1990‑х роках.
Найважчим предметом для молодих солдат є стройова підготовка. На перший погляд, навчитися ходити стройовим кроком не важко. Значно складніше урочисто пройти у складі підрозділу. Тут, якщо збивається один, незадовільна оцінка виставляється всій роті. Але під вмілим керівництвом солдати вже через два тижні діяли як один механізм.
Найголовнішим та найвідповідальнішим елементом програми курсу молодого бійця вважаються стрільби. Багато призовників, особливо з сільської місцевості, взагалі ніколи не бачили автомат, і тим більш не стріляли з нього. Тому перед стрільбами проводиться детальне вивчення автомата АК-74, який стоїть на озброєнні Збройних сил України, проводиться його збирання-розбирання, доводяться заходи безпеки. Як наслідок, стрільби пройшли без зауважень, всі цілі були уражені, а солдати довідались, як пахне справжній пороховий дим.
І нарешті апофеоз карантину — складання військової присяги. Це — свято. Адже присягу складають лише раз у житті, і тільки розвал держави (згадаємо СРСР) може звільнити чоловіка від даної клятви. День присяги — це день відкритих дверей у частині. Тому 6 червня сотні батьків, близьких родичів і друзів прибули подивитись на своїх дітей, яких ще не бачили у військовій формі. Після виступу командира, оголошення наказу начальника штабу та благословення священика відбувається ритуал складання військової присяги.
«…Я клянусь захищати Українську державу, непохитно стояти на сторожі її свободи і незалежності. Я присягаю не зрадити народу України».
Саме після проголошення цих слів хлопчик стає справжнім чоловіком — Захисником Вітчизни.
