Перші в черзі на статус раба
Якщо хвиля міграції в Україні початку ХХ була переважно політична, і там, за кордоном, ці люди змогли стати повноцінною ланкою суспільства, то емігранти початку ХХІ століття стають в найкращому випадку дешевою робочою силою, в найгіршому — донорами органів.
Найбільше загроза потрапити в рабство існує для безробітних, які проживають далеко від районних центрів і відповідно не можуть знайти роботу. Друга група ризику — молоді дівчата після ПТУ чи ВНЗ, які не можуть знайти роботу за фахом, бо потенційні роботодавці чомусь свято впевнені, що з досвідом роботи молоді спеціалісти повинні народжуватися.
Слідом за ними йдуть панночки, котрі мріють вийти заміж за іноземця і шукають прекрасних і головне — багатих принців через Інтернет та шлюбні агентства, навіть не задумуючись над тим, що «міжнародні Амури» не підлягають ліцензуванню, тобто жодних гарантій дати не в змозі. З цих дівчат мало хто обтяжує себе клопотами довідатися в посольстві батьківщини обранця, чи є дійсним на території тої країни шлюб, зареєстрований в України. Також до груп ризику належать діти, вихованці інтернатів, їх можуть всиновлювати для отримання коштів чи донорства.
Та навіть якщо ви не належите до жодної з цих груп, лещата рабства можуть захопити й вас. Якщо ви опинитеся за кордоном, наприклад, поїхавши в гості до рідних на свята, не факт, що вас не викрадуть з готелю. Реальна історія з життя — саме таким чином потрапила в рабство одна з жінок Івано-Франківщини, а там приниження, ґвалтування, важка праця, підлога замість ліжка, і так протягом двох років.
Трафікери — виконуючі ролі бога
Ті, хто продають у рабство, як правило, наші співвітчизники. Вони скрізь і всюди: в маленьких кафешках, на дискотеках, в готелях. Все чують і знають, хто шукає роботу. Якщо за ваш столик підсіла добра тітонька, яка дуже перейнялася вашою бідою, пригощає кавою і раптом згадує, що в неї є знайомі, котрі можуть допомогти — влаштувати на роботу за кордоном, а там вже — медові ріки та кисільні береги. Вам нічого не доведеться робити самому, ці знайомі просто як добрі Гудвіни — можуть зробити закордонний паспорт за 2?3- дні та відкрити візу. Від вас просять тільки український паспорт та декілька фотокарток. Добра тітонька навіть своєю машиною довезе вас до місця призначення. Вона ж так хвилюється за вас.
Трафікери — чудові психологи, вміють грати на найтонших струнах душі. Але хороші вони тільки до перетину кордону. А там — ваш паспорт у їхніх руках, а на вашій шиї висить безрозмірний борг. Ви винні їм за все — за вироблення паспорта, за відкриття візи, за дорогу, і якщо в Україні ця сума вимірювалася у гривнях, то за кордоном діє тільки євровалюта. А борг має чудову властивість зростати: за відмову клієнту, за невиконання його збочених забаганок. Система штрафних балів проста, але вибратися з неї важче, ніж з лабіринту Мінотавра.
Трафікери поруч, ними можуть бути навіть найближчі родичі. Був випадок, коли хресна взамін себе відправила у рабство свою молоденьку похресницю. Чи добра братова сестра — туди ж, для особливо вибагливих клієнтів, вагітну дружину свого брата. Як їм живеться після цього, не знаємо. Притягнути цих людей до відповідальності важко, гроші можуть якщо не все, то багато, для прикладу, оплатити дорогого адвоката, який може перекваліфікувати статтю по торгівлі людьми в статтю за шахрайство.
Тікати, але куди
Втекти з рабства важко. Але якщо ж ви одразу оціните ситуацію, то, можливо, шанс для втечі таки випаде. Та знайте, що тікати треба не на вокзал, де вас може зловити перший поліцейський патруль, і великим сюрпризом стане те, що місцева поліція теж полюбляє секс-забави і співпрацює з рабовласниками.
Практика показує, що найкраще пересидіти кілька днів у готелі, а потім уже пробувати повернутися додому, звернутися по допомогу до неурядових організацій. На території 11 країн Європи існує організація La Scala, в кожній країни ЄС є представництво МОМ. Інформацію про ці організації і телефони гарячих ліній можна отримати в Карітасах, до яких теж можна звернутися по допомогу. В посольстві України вам зарадять тільки в тому випадку, якщо маєте ксерокопію закордонного паспорта і візи та довідку з поліції про втрату документів. В цьому випадку рідне посольство надасть вам допомогу в розмірі 25 доларів і довідку про повернення додому чи почне виробляти новий паспорт.
Жити далі?
Жінки таки повертаються додому після перебування в рабстві. Як розповідає Наталя Козакевич, координатор Консультаційного центру соціальної допомоги жертвам торгівлі людьми, ті, що повернулися, рідко говорять про пережите. В Івано-Франківському «Карітасі» допомогу надають жінкам, які дають свідчення по кримінальних справах. Перш за все — правову — фахового адвоката, матеріальну — адже звідти не повертаються із запланованими заробітками, медичну — фізичне знущання залишає сліди, психологічну — потрібно жити далі.
Психолог «Карітасу» Оксана Куімова розповідає, що жінки, які до них звертаються, дуже замкнуті, їм важко знову повірити людям, навіть тим, хто прагне простягнути їм руку. Є випадок, коли жінка після такого заробітчанства повернулася просто психічно хворою.
Основні психологічні проблеми — це страх викриття, що буде, коли в маленькому селі дізнаються, що ти працювала десь у борделі. Від цього розпадаються сім’ї. Навіть якщо чоловік розуміє місяць, два, три, потім він починає наполягати на близькості і кидає звинувачення: «З ними за гроші — то так, а зі мною — ні». У жінки панічний страх перед пошуками нової роботи, а якщо знову те саме. У жінки панічний страх починати нові стосунки з чоловіком, особливо якщо попередній став для неї трафікером. Психологи намагаються пояснити, що життя продовжується і все можна змінити, варто просто вірити у себе.
Але як навчитися вірити комусь після цього. Можна давати багато порад, говорити, що вдома краще і не треба нікуди їхати. Так?то воно так. Але якось в нас так виходить, що грошей нема, роботи нема, а виживати треба. Тож, якщо ви вирішили їхати за кордон, то, принаймні, підстрахуйте себе, дізнайтеся в консультаційних центрах чи за «гарячими лініями» про правову сторону трудової міграції. Тому що стати білим рабом, наївним і довірливим, дуже просто, та вибратися з цього і жити далі — дуже важко, особливо, якщо ти уже ні на грам не наївний і ні на йоту не довірливий.
Comments are closed.