Політика

Перші уроки грузинської кризи для України

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

 

Отож — де Рада національної безпеки та оборони, коли розпинають нашого найближчого і чи не єдиного союзника? Врешті — де держава як така?

Тому моя перша увага була прикута саме до них — наших поводирів та їх реакції в умовах справжньої небезпеки. Бо ж ідеться не лише про Грузію, а й про Україну. І підсумки невтішні. Жодної істотної мобілізації політичного класу не відбулося. Боюся, що її не буде і тоді, коли «победоносные российские корабли будут входить в Севастопольскую бухту». А те, що після того, як вони «победят», повернуться у Севастополь, гадаю, ніхто не сумнівається.

Злодійська шпана, яка опанувала цією країною, матиме справу з відморозками та гебнею — і не сумніваюсь, що одразу ж заб’ється у щілини. Або «уриє» (є таке слово в політології) до Ніцци чи Карлових Вар. Якщо не вдасться переметнутися до «білокам’яної».

Майже не зреагувало і саме розімліле по пляжах та баштанах українське суспільство. Неначе не усвідомлює, що попри те, якою б мовою не розмовляти тепер у Цхінвалі — все одно жити ніде — місто зруйноване, хоча й повернулося в лоно «матушки России». А народ розігнаний по всіх усюдах. Що цей сценарій запросто може повторитися не лише у Севастополі, а і у Львові — розбомбити площу Ринок у Львові бравим російським військовим тепер завиграшки. У наш час не воюють лише фронтами. Бо ж «львівське середмістя — історичний спадок людства, що перебуває під охороною безсилого ЮНЕСКО», для уродженців Орєхово?Зуєво лише ще один полігон. Чи, може, й досі хтось у тому сумнівається?

Маємо констатувати, що в Українського проводу як завжди дві проблеми — повна розсвареність і параліч волі. Правда, дехто з найчільніших представників влади свідомо відмовчується, як-от наша вольова прем’єр-міністр Юлія Тимошенко та голова Верховної Ради Арсен Яценюк. Хотів би нарешті почути цих майбутніх претендентів на пост Президента України у цей кризовий для України також час. Чи то домовились з деким, чи просто перестрашені. Попри всю мою іронію до президентської гілки влади — Віктор Ющенко все ж щось робить. Правда, сила його волі теж відома. Однак, гадаю, у цій ситуації об’єднуватися потрібно довкола нього (не плутаймо його з його оточенням). Хоча це не означає, що він отримає чергову індульгенцію, щоб вдруге стати Президентом. Занадто багато дров наламав. Та іншого нема. Хитрі щурики сидять під віником.

Наступне — це ті лобістські групи, які гордо називають себе партіями. З їхнього боку ми отримали лишень якісь кволі заяви. Явно написані під палючим сонцем і не встаючи з лежака. Жодних справжніх політичних акцій як дій немає. Якщо не враховувати проплачених все тими ж російськими «творцями миру» групок старих комуністок під Посольством Грузії у Києві. А де ж наші полум’яні націоналісти та тверді націонал?демократи? Де наші любі свободівці, рухівці та нашоукраїнці? Теж на лежаках. Принаймні відомі мені лідери саме там.

Та й мас-медії неначе белени об’їлися. Ясно, що більшість з них контролюється Росією, якщо говорити про телебачення. І для нас сьогодні головне — побачити, яким хорошим був Президент Леонід Кучма. Однак серйозного аналізу навіть в інтернетвиданнях немає. А всі чати забиті ФСБешниками — днями і ночами строчать реакції та застрашують авторів. Щоб ніхто і писнути не смів у цій Хохляндії. От де насправді кипить робота!

Але повернімося до самої суті справи — чому Росія так вперто не припиняє вогню? Чи тільки ненависть до більш-менш демократичного режиму, який постав у Грузії, рухає тандемом Путіна-Мєдвєдєва? Думаю, що ні.

Ця сутичка у малесенькій Грузії є знаковою для цілого світу. Очевидно, йдеться про зміну цілого світового порядку. Росія остаточно дала знати перш за все США, що вона повністю вийшла з кризи, до якої призвів розвал СССР. Росія показує США, що вони ніяк не можуть вплинути на те, що відбувається не стільки у Грузії (і буде відбуватися по всій периферії Російської Федерації вклю­чно з Україною) але, що головне, у самій Росії.

Причиною цього є і загальний розвиток геополітичної ситуації у світі і ряд помилок, яких допустилися США. Як-от визнання незалежності Косово. Навіщо це було США — загадка і для самих американців. Ясно, що після цього світове status quo було зруйноване. Щоправда, я гадаю, що і попри Косово, Росія все одно пішла б на цю чи іншу авантюру. Просто вона відчула, що Захід розколотий (не без допомоги Газпрому та ФСБ) — позиція ЄС невизначена і неконсолідована, Німеччина спровокувала агресію Росії у Грузії, заблокувавши її зближення з НАТО. Так само, як і просування України до НАТО. Загострилися економічні протиріччя ЄС та США.

Разом з тим, США ніяк не можуть розв’язати Іракську проблему (чи не хочуть її розв’язувати — бо такий стан для видобутку іракської нафти чи не найкращий з усіх можливих).

А ще найголовніше — проблема Ірану та його атомної зброї. І для багатьох так і немає відповіді — а чи не розміняли США маленьку Грузію на допомогу Росії у вирішенні цієї проблеми? Про що шепталися Кондоліза Райс та Путін під час її останнього візиту до Москви?

Однак повернімось до бонусів для Москви. Що вона здобуває, опанувавши чи то Південною Осетією, чи й самою Грузією, якщо вдасться?

Росія промацує, наскільки далеко вона може зайти, ламаючи норми міжнародного права. Після геноциду у Чечні, який Захід успішно проковтнув, ворота до експансії на Кавказі для Росії відчинилися навстіж. І Захід далі ковтає бомбардування Тбілісі та ведення війни з України як плацдарму для російського Чорноморського флоту. Отож і Україна так чи інакше «воює» проти дружньої Грузії. Причому її про це навіть не питають. Ба більше — на неї погаркують з штабу Російських збройних сил та російського МЗС. Росії в цьому конфлікті вдалося пройти дуже далеко. І не лише у грузинському напрямку, але й українському. Ось де проявилося безсилля української влади та декоративність української держави, яка дійсно не контролює свою територію та інформаційний простір! А це тільки початок. Якщо вдатися до аналогій — то це тільки захоплення Гітлером Рурської області. Це ще навіть не повзуча окупація Судет (як захист «соотечественников» — фолькдойчів). Можливі події в Криму (а це поза всяким сумнівом буде «захистом» російського та російськомовного населення) — і будуть аншлюсом Чехо?Словаччини.

Другим важливим завданням є повне опанування родовищами та шляхами транспортування нафти та газу з Центральної Азії та Кавказу у ЄС. До цього часу залишався єдиний альтернативний шлях через Азербайджан, Туреччину, Грузію та, можливо, Україну (славнозвісний та провальний для України проект нафтопроводу Одеса-Броди). Завданням максимум для Росії — відтяти ЄС та США від цих нафто- та газоносних регіонів і перетворитися чи не в повного монополіста. Остаточно взяти і так безсиле ЄС за горло. Не забуваймо, що паралельно Росія опановує родовищами у Лівії та Алжирі. А прикриттям є військово?морська база РФ у Сирії.

Тому так важливо було випер­едити США і не дати Грузії (а заодно і Україні) застрибнути під парасольку НАТО. В цьому Росії допомогли корумповані росіянами німецькі соціал?демократи, які й досі попри все керують німецькою зовнішньою політикою. Після цієї війни напевно тільки ідеаліст може очікувати позитивного вирішення питання надання Грузії (і Україні) Плану вступу до НАТО. Та сама Меркель має всі аргументи знову, якщо не назавжди, заблокувати шлях цієї країни до цивілізованого співтовариства. Що і зробить.

Отож, 10 років підготовки путінської Росії до реваншу не пройшли марно. Росія готова до подальшої експансії. Тоді як наші горе-геополітики та військові експерти, розробляючи військову доктрину, всі ці роки бекали про відсутність для України істотної зовнішньої загрози і як вогню боялися розвернути наші оборонні системи на Схід — бо ж там «брати». А що, як «обидяться». В результаті готовність України до того, щоб її не «пользовали» як хочуть, ведучи війну з її території проти її ж союзника, нульова. А «братушки бравы?солдатушки» не дрімали. Отож, чекаймо в гості «миротворцев». Як то кажуть — «принимай, фашист, гранату» — під фашистами, ясна річ, маються на увазі всякі там «бандеровцы» та «мазепинцы».

 

Висновки:

Геополітична ситуація в світі різко змінилася. І не на нашу користь. У великій геополітичній грі Україна є фігурою малої величини. Її можуть кожної миті розміняти на солідний виграш.

Міжнародне право перебуває у кризі. Міжнародні інституції безсилі. І навіть злочинно безсилі, чим і користується агресор. Світ знову повернувся до примату сили. Це гі­дна відповідь «постмодерністам» від політики, які щось там белькотіли про диктат права та прав людини. Пам’ятаю свої дискусії з цього питання з теперішнім заступником міністра закордонних справ ФРН Гернотом Ерлером. Тепер від посередник між Росією та Грузією. Мої йому вітання.

Україні покладатися можна тільки на свої сили. Чим не повторення тези Степана Бандери. Однак в цій ситуації нам нічого, окрім цього, не залишається. У геополітиці друзів та союзників немає. В кращому випадку можуть бути попутники.

Отож, і з союзниками, і з супротивниками слід розмовляти з прагматичних українських позицій. Немає чого бавитися у цивілізованого чистоплюя, коли банда головорізів опускає тебе в тюремній камері. Якщо ЄС хоче мати у грудні?січні газ та нафту у себе вдома, то вони повинні як зіницю ока пильнувати мир в Україні та Грузії — а то, не дай Боже, знову пішовши по лісах, українські «националистические отморозки» рознесуть вщент газогони та нафтогони десь на Волині чи у Карпатах. Про транспортування нафти до Супси — і не нагадую.

Сподіваюсь, час в України ще є. Хоча не володію всією інформацією. Бо багато чого чиниться за кулісами. Може, нас ще не встигли вторгувати в обмін на якусь Північну Корею чи все той же Іран.

Концепцію безпеки країни слід докорінно переглянути. Ми повинні переосмислити всю систему небезпек і ризиків. Потрібно в корені переглянути інформаційну безпеку держави, бо ми програємо Україну і без патронів — досить одних екранів телевізорів.

Має відбутися консолідація нації, навіть якщо вона коштуватиме істотних поступок у внутрішній політиці. Бо ще раз наголошую — попри те, якою мовою ми розмовляємо, російські бомби не розбиратимуть, як не розбирають у Горі чи Тбілісі.