Півгодинна перерва промайне швидко, як і той п’ятнадцятихвилинний ланч, за якого часу вистачає тільки в туалет збігати, а про перекури тут вже давно забули. Хазяїн, під загрозою звільнення, не дозволяє палити сигарети на робочому місці. На початках «вуха попухли», але де роботу іншу найдеш?
Поодинокі перехожі, швидко проходячи тіньовою частиною вулиці, з цікавістю дивилися на двох диваків і не могли зрозуміти, чому в таку спекоту вони сидять на сонці. Як пояснити отим представникам іншого, в чомусь?таки насправді вільного економічного світу, що важка праця по десять-дванадцять годин в приміщенні без сонячного світла (так вимагає технологія виробництва) спонукає сприймати за щастя життєдайні струмені сонця. Та ще коли знаєш, що десь там, на далекій Україні, такі ж промінчики огрівають рідних і близьких людей.
Всемогутнє сонце ніби виступає зв’язуючим містком думок і спогадів з рідним краєм, воно надихає життєдайною силою, яка не дає впасти духом у великій тузі, водночас непомітно звеселяючи душу.
—?Петре? — набиваючи рот чималеньким куском окрайця, намащеного маслом і перекладеного кільцями ковбаси і квадратиками сиру, — промовив один з них до свого напарника.
— А що ти останніми днями якийсь заклопотаний і здається стривожений чимось?
Петро, немов би йому наступили на мозіль, скривився і з неохотою видавив із себе:
—?Та ось в суботу зателефонував до жінки і не застав її дома. Вчора також задзвонив, а теща таким лагідним голосом промовила, що Марічка тільки що, на хвильку вибігла з хати. Як си згадаю її маму, то аж шкіра і тут гусячою стає. Знає ота стара пронира, що розмова великі гроші коштує і що я другий раз не подзвоню, бо до райцентру і так нелегко додзвонитися, а в село і тим більше. От після того і недобре мені щось на душі.
—?Ти дурним ся, друже журиш, я мав такий самий клопіт. Як увечір не подзвоню до сусідів (бо у мене й телефону не було), так моєї жіночки в хаті немає, а з тещею я говорити не хотів, зразу казав, аби її не кликали, бо як один раз дорвалася до телефону, то моя картка лиш блиснула і не дізнався нічого, і гроші пропали! Це мені дуже набридло!!! Тут якраз була фура з Калуша, ламіновану плиту від нас забирала, водій — файний хлопець. Я йому ще сигарети і горілку поміж наших німаків поміг продати, взявся мені мобільний телефон перевезти. Я бігом в магазин зганяв і купив. Через п’ять днів моя отримала, щось там у Франківську перекодували у тім телефоні і запрацював німецький „Сіменс» в Україні! От тепер, Петре, мені до сусідів телефонувати не треба, будь-яка розмова з тещею відпала, а жінка моя чи в піст, а чи у весільну суботу, чи в свята — завжди дома! Вже другий рік маю чистий спокій! Послухай мене. Вишли гроші на телефон і скинь ту тугу з плеч.
