Нова Суперакція сиділа в кутку і мовчала. Біле Сонце Пустелі курив. Він бачив, як жервіє на кінці сигарета, але не відчував диму, ніби в темній машині сигарета втратила свою матеріальність. Поволі все почало здаватися йому нереальним — ця їзда, ця тиха машина на дощі, вулиці, що пропливали повз вікна, притихла жінка в кутку, відблиски електричних ліхтарів… на її сукні, руки, вже позначені смертю, що так непорушно лежали на колінах, ніби їм ніколи більше не судилось піднятися.
— Не мовчи. Годі. Той, хто надто часто озирається назад, може легко спіткнутися об щось і впасти.
— Мені теж хочеться цвісти. Я блондинка. Тому що білий — це холодний, нейтральний колір. А весна — це енергія. Часом навіть не знаєш, куди її подіти. У цей час у мене завжди починаються нові справи, складаються плани, проекти.
Дощ перестав. Нова Суперакція попросила водія зупинитися. Вони вилізли з машини, пройшли кілька кварталів нагору й звернули за ріг. Й унизу перед ними відкрився весь Апокаліпсо. Великий, мерехтливий, мокрий Апокаліпсо. Із вулицями, площами, ніччю, з хмарами й місяцем. Апокаліпсо. Місто, що вистояло в двобої з марсіанськими чудовиськами, велетенський вулик, повний гомінкого життя, побудований над мільйонами каналізаційних тунелів, світляна квітка, що виросла на вгноєній нечистотами землі, хвора Нова Суперакція… Апокаліпсо.
Зайшли в бар «Нова зоря».
— Народився я у сім’ї, яка погрузла в чаклунстві. Батько був священиком сатани, мати — чаклункою. Вони серйозно займалися шаманством і чорною магією. Коли я народився, мене посвятили сатані, помастивши голову кров’ю. Я став спадкоємцем батьківської мантії, і над моїм життям змалку висіло прокляття. Мати ніколи не цілувала мене. У три-чотирирічному віці я не раз був битий до крові, до непритомності. І вже тоді хотілося вбити себе. Якось мати схопила мене за волосся і почала товкти головою об стіну. Потекла кров. Я пробував дивитися їй в очі, але бачив лише якісь вогненні кулі, які палали холодом і ненавистю.І почув: «Ти не мій син. Я не люблю тебе, іди геть із мого життя»… Й опинився в банді. Тут мені запропонували сім’ю, безпеку і силу. Я знав, що помру дуже молодим. Але я помер уже давно — коли мати сказала, що не любить мене. А тут була сім’я, котра пропонувала захист у злобному оточенні. Тут навіть були, хоч і жорстокі, моральні принципи.
Їх етичний кодекс не допускав зради, зобов’язував до вірності, відданості і честі. І кожен член банди готовий був умерти за свого.
Це був спосіб виживання. Отак виживаючи, я поступово деградував, сам того не усвідомлюючи. Появилася байдужість до фізичного болю. Я легко міг погасити сигарету рукою чи губами. Мама навчила мене жити з фізичним болем. Я повинен був умертвити свої почуття і думки, щоб убивати… Суцільний холод, ти зовсім нічого не відчуваєш. Психіатри називають таких соціопатами. Наша банда чинила безліч злочинів. І я опускався в глибини пекла. Багато разів думав про самогубство. Коли мене заарештували, то ізолювали від інших, тому що я був дуже небезпечний. Я лежав, курив і філософствував: якщо я людина, то що я тут роблю в образі звіра і чому поводжуся, як звір? Якщо я звір, то що роблю в цій пастці у людській подобі?
Суд призначив мені лікування у психіатра. Через рік лікар, який витратив на мене багато часу і зусиль, сказав мені: «Ти холодний. Я пробував проникнути в тебе, викликати якусь емоційну реакцію, але ти абсолютно нежиттєвий. Ти дуже небезпечний. І я нічим не можу тобі допомогти. Ти крокуєш до електричного стільця… І в пекло. Для тебе немає надії. Ти загинув». Це найстрашніші слова, які професіональний лікар може сказати людині. А два тижні потому перед очима моїми постало розп’яття, таке реальне, ніби я справді там був, бачив, як Ісус помирав. Це глибоко вразило мене. Він пообіцяв вмерти за людей — і вмер. І вперше в житті я відчув повагу до когось. І я став перед ним на коліна. Й тепер я доношу вістки надії і спасіння мільйонам молодих людей, поневолених наркотиками і пияцтвом. Ну, то я вже пішов.
— Це Піпл Схаває. — Біле Сонце Пустелі ковтнув коньяку.
— Всюди розказує цю історію. Сам її й придумав. Чому не п’єш?
— Ти не вмієш кохати, — мовила вона. — Ти ніколи не кидаєшся у вир.
— Зате ти завжди кидаєшся. Тому тебе й завжди хтось рятує.
— Якщо мене завжди хтось рятує, то чому ж я не можу кинути тебе?
— Ти кинула мене.
— Дай спокій! Ти знаєш, що це не те. Якби я могла тебе кинути, то не бігала б за тобою. Інших я забувала. А тебе не можу. Чому? — Нова Суперакція пильно подивилася на нього. Обличчя її на мить проясніло, але відразу ж згасло. — Я не всіх прибирала до рук, як ти кажеш. Декого й не пробувала. І однаково забувала їх. Я була нещасна, але забувала їх. А тебе я не забуду. Це велика втіха і страшне горе. Ніколи.
Вона встала… У парк заповзав холодний світанок. Лавки. На одній з них лежав якийсь чоловік. На ньому були старі стоптані черевики, джинси і порване пальто. Події на світі його більше не хвилювали.
Нова Суперакція придивилась до нього. Це був Піпл Схаває. Не дихав. Вона закрила йому очі.
— Я вже зовсім хвора від усіх цих «я». І від свого власного, і від чужих. Я просто хвора від усіх отих типів, що хочуть чогось домогтися, чимось неодмінно вирізнятись, бути надзвичайно цікавими. Це бридко, бридко. — Вона повернулася до машини, а
Білого Сонця Пустелі все ще не було, й зайшлася голосним сміхом. Крізь сльози. Й темно-червоні губи на блідому, зухвалому обличчі здавалися майже чорними.
Голос: ВОНА НЕПОРУШНО ЛЕЖАЛА В ЙОГО ОБІЙМАХ, БЛІДА Й ТАКА ВІДДАНА, НАЧЕ АЖ БАЙДУЖА ДО ВСЬОГО, А ВІН СХИЛИВСЯ НАД НЕЮ Й ГОВОРИВ, БЕЗ КІНЦЯ ГОВОРИВ. ВІН СХИЛЯВСЯ ВСЕ НИжчЕ, ВІДЧУВАЮЧИ, ЯК ВОНА ТЯГНЕТЬСЯ ЙОМУ НАЗУСТРІЧ… ТАК БУЛО ЩЕ МИТЬ, ПОТІМ УСЕ ЗНИКЛО.
— Ні. Ми не помираємо. Помирає тільки час. Приречений час. Ненастанно помирає. А ми живемо. Ненастанно живемо. Бо я кохаю тебе.
Я відчинив їй задні дверцята, вийняв з-за вуха сигарету й запалив її.
Володимир Канюс
Comments are closed.