Політика

НКВС оцінило б

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

 

Будинок адвоката

У1912 році заможний адвокат на прізвище Зензіг збудував собі одноповерхову віллу у Яблуневі. Згодом, коли він охрестився у католицькій вірі під ім’ям Марек Сітніцький, його призначили війтом Яблунева. Так було з 1919 по 1939 роки, коли він, з приходом сюди радянської влади, виїхав до Польщі.

Далі, як розповідає місцевий краєзнавець Василь Курищук, будинок постає у новій іпостасі у 1944 році. Тоді, після звільнення краю від нацистів, до 1962 року у цій віллі розмістився районний відділ Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС). З цього почалися криваві події у його стінах.

 

Районний НКВС

Підвали вілли Сітніцького перетворились у в’язницю з кімнатами для допитів. Сюди потрапляли всі, кого підозрювали в антирадянській діяльності. Тут і катували, тут і страчували. Бували випадки, коли людей у ці камери «набивали» стільки, що не було як присісти.

Кажуть, що одним з найулюбленіших катувань була «баня». Людину підвішували за гак у стелі, а під нею розпалювали вогонь. Від страшної муки в’язні ладні були підписати все, що завгодно. Страчених ховали у землю одразу ж поряд з відділком, у дворі. Тіла людей скидали і в криниці поряд, які залишилися від садиб, спалених під час війни. Згодом їх засипали, мотивуючи тим, що вони заміновані.

Деяких вбитих прив’язували до паль, вкопаних у тротуар перед відділком для загального огляду. Це мало конкретну мету: коли НКВСівці бачили, як хтось з перехожих починає плакати, дивлячись на це, то могли зрозуміти, що то родич або друг вбитого.

 

Вшанували і забули?

Після того, як районний центр перейшов до Косова і КДБ (тоді була вже така назва) звільнило цей будинок, тут влаштували дитячий садок. Він профункціонував тут аж до 1989 року, коли громадськість відкрито запротестувала проти перебування дітей у цих стінах.

Вже наступного року активісти організації «Меморіал» почали розкопки у цих місцях. Всього у криницях та на дворі біля катівні було знайдено останки 74-ох жертв терору. У 1993 році поряд влаштували братську могилу і спорудили пам’ятник. Згодом сюди повернулися діти, але вже не у дитсадок, а дитячу музичну школу. Як розповів директор школи Петро Стефанко, зараз тут навчається 90 дітей. Дивно, чому громаді стало все одно, серед якої енергетики навчаються їхні діти.

Колись, ще у 90?х роках, у підвалах хотіли робити музей, навіть почали ремонтні роботи. Та з часом все припинилося. Зараз сюди можна спокійно залізти через вибиті вікна. Тут повно сміття (переважно порожні пляшки, залишки наїдків), від ремонтів залишились купи цегли, в одному з проходів навіть лежать нові двері. Страшне місце минулого забуте і перетворене буквально на «віходок». Яка коротка пам’ять у людей…

Селищний голова Яблунева Микола Фіцич каже, що продовження робіт ускладнюється розмиванням фундаментів будинку і на повноцінне відновлення катастрофічно не вистачає коштів. Погоджуємося, але невже так важко прибрати цю ганьбу та хоча б ізолювати приміщення? Хіба не очевидно, що таким ставленням до місць, де мучили і страчували наших краян, ми фактично зневажаємо трагічні сторінки народу. НКВСівці оцінили б…