Рідний син з моргу привіз труп не батька, а якогось чужого чоловіка.
—?Та про кого ви говорите, вуйку Іване? — запитав я, бачачи, що старший чоловік хоче виговоритися про наболіле.
Вуйко Іван якось зі злістю і надто різко (як на похилий вік) змахнув рукою і з гіркотою в голосі промовив:
—?Та про Бориса, сусіда мого! Батько його, Місько Федорак, помер у Львові, у психлікарні. Як маєш трохи часу, то я тобі розкажу, — і без моєї згоди продовжував далі. — Старий Федорак файний був чоловік. Кажу так не тому, що про покійників погано не говорять. Був військовим, служив у Бердичеві. Звідти і привіз собі дружину. Всі дивувалися, бо його Сара розмовляла тільки російською. Жили більш-менш добре. Та жидівка народила Міськові двох дітей — Клару і Бориса.
То я того Бориса змалку добре знаю. Місько Федорак ґазда був файний: і в городині, і в садовині знав толк. Все село дивувалося, які в нього чи огірки, чи грушки або яблука прекрасні родилися, але малий Борис дуже вже до мене в сад внадився. То я його деколи трохи посварю. Але то так, «для форми». А воно мале-мале, але вже й тоді кмітливе було. Я кричу на нього зі злістю: «Ах ти, жидюку паршивий, то ти маєш свої грушки, а до мене лізеш!». А воно виставить поверх штахетника свою кучеряву голівку із загостреними вухами і так лукаво промовляє: «По-перше, вуйку Іване, ваші грушки чужі, а чужі завжди смачніші. А по?друге, вуйку Іване, що ви все мені: «Жидюку, жидюку». Я не винен, що всі жиди на мене подібні».
—?Отаке ось життя, — вуйко Іван немовби роздумував про щось величаве, сокровенне, і водночас таке дороге для нього. Від того спомину в очах старого появився відблиск роси. Наче соромлячись того напливу почуттів, вуйко Іван якось незвично стряснув головою і стиха продовжував свою оповідку:
—?Так і жили, і старіли ми з Міськом по сусідству в межу. Якось раптово захворіла Сара і померла. Після цієї втрати і старий Федорак приупав. Видно було, що любив він дуже свою половину. Горював, побивався. І нічим не можна його було відрадити. Діти вже були великі і мали свої клопоти, а тут ще перестарілий батько на шиї. Одного разу я почув, що хочуть старого Федорака в дідорню віддати.
Вуйко Іван, побачивши моє німе здивування, роз’яснив: «То я так дім для перестарілих називаю — дідорня».
—?Потім Борис і Клара щось порадилися між собою і вирішили, що дім для перестарілих не підходить. Я так думаю, що тут наполовину зіграла бердичівська кров, носії якої завжди понад усе святе ставили особисту вигоду. Той притулок повністю забирав пенсію, а Федорак, будучи військовим, мав її не таку вже і маленьку. От і вирішили напівнащадки тих, хто сорок років блукав по пустелі, віддати батька у психіатричну лікарню — щоб пенсія збереглася. Ця величезна психушка аж у Львові, на Кульпарківській знаходиться. Отак одним пострілом і батька позбулися, і гроші зберегли. А на тому тижні Федорак помер. Зі Львова вдарили телеграму: «Приїжджайте. Забирайте».
Борис (не знаю як він в тім Афганістані служив, але посвідчення учасника має) категорично заявив, що боїться мерців і до Львова не поїде. Не знаю, що йому говорила Клара, але кінець кінцем взяв одіж батька і поїхав.
У Львові, відмовившись глянути на мертвого батька, передав одіж санітарам. Як там було — невідомо, але сплутали Федорака з іншим чоловіком. Мерців багато. Люди тепер мруть, як мухи. Один з тих, що перевдягав, вийшов і сказав Борисові, що то щось дуже велика одіж. Піджак може бути для мерця замість осіннього плаща, а з туфлями і штанами взагалі немає про що говорити. Вони там весь час мають справу з мерцями, то можуть трохи і пожартувати.
Але Борис сказав: яке є, таке є — іншого він не має. Санітари, знизивши плечима, закрили кришку і віддали труну з тілом.
Привезли померлого додому. Зійшлися сусіди, почали поміж себе гомоніти, що то не є добре, треба труну відкрити, най тіло померлого хотя останній раз огорнеться в домашній затишок збудованого ним чворака. Що творилося потім, аж страшно згадувати.
—?Прідурок! Ти каво привьоз! — кричала на повний голос Клара і показувала на труп якогось невідомого чоловіка, який маленькою грудною дитиною виглядав з одежі тепер уже колишнього двометрового велетня Федорака.
Довелося Борисові ще раз їхати до Львова. Найняв сусіда з мікроавтобусом. Так от той сусід потім розказував, як все було.
Приїхали вони на Кульпарківську на прохідну, а там питають: «Куди»?. Борис каже: «Труп треба поміняти». Ті зразу в крик: «Який труп, який обмін?!».
Відразу прибіг начальник охорони — міліція у психушці своя. Чисто тобі тюрма в тюрмі. В момент їх оточили. Начальник охорони, видно, що відставний військовий, з гумором каже: «Який обмін? Вам тут що, кантор, аби трупи міняти?»
З півгодини то колотилося. Але розібралися. Головний лікар, файний хлопець, сам зі Львова, прочитав Борисові і «співане і казане»: і про синівські обов’язки, і про чисто людську мораль, і про те, що за десять років не відвідували батька. Але хіба то допоможе?
Вуйко Іван, побачивши усмішку на моїх вустах, промовив: «Воно би, синку, може було б і смішно, якби не так гірко».
Отакий тепер світ.
Comments are closed.