Економія на пам’яті
Михайло Зорій – відомий івано-франківський художник. Народився і помер у нашому місті. Хоча життя часто кидало ним по світах – вчив-ся у Кракові, відбував ув’язнення в кількох тюрмах СРСР.
Твори Зорія зараз можна побачити в музеях, у місцевій «Просвіті», частину – у приватних колекціях. А найбільший його твір, напевно, знає кожен іванофранківець – це пам’ятник на могилі композитора Дениса Січинського в Меморіальному сквері. Нині він доглянутий і реставрований. А от пам’ятник на могилі самого Зорія на Чукалівському кладовищі, повна його протилежність – покришений та перекособочений.
Помер Михайло Зорій 14 липня 1995 року. Не витримало серце. Кілька днів перед тим у Художньому музей відкрилася його перша персональна виставка. Некролог про смерть і співчуття рідним підписали провідні художники, керівники Івано-Франківської обласної та міської рад, творчих організацій. Сім`я на той час втратила майже все: гроші від продажі картин стояли на книжці, а колишнє добро конфіс-кували ще у радянські часи. Тому спорудити пам’ятник на могилі Зорія взявся Івано-Франківський міськвиконком. Мером міста тоді був Богдан Борович.
«Пам’ятник спорудили рік по смерті батька, – розповідає дочка художника Софія. – Ще через рік він почав кришитися, тріскатися і перекошуватися. Мабуть, пожаліли цементу. Зараз телефонують люди і кажуть, як же це могилка в такому жахливому стані? А що я можу зробити? Ми з сестрою Уляною трохи пішли його полатали, а на більше немає грошей». Наприкінці минулого року помер-ла мати Софії – пані Кароліна. То ж тепер їй доводиться думати, як би то облаштувати і мамину могилку.
Зверталася Софія Зорій і в архів СБУ, просила щоб вернули хоч щось із конфіскованих речей чи кілька батькових картин. Якби продати – були б гроші на пам’ятник. Там їй відповіли категорично – «нічого немає». При нагоді просила за пам’ятник і у Зеновія Береговського, першого заступника голови облради. «Тоді на кладовище поїхав якийсь працівник і склав резюме: пам’ятник ремонту не підлягає, треба ставити новий, – каже пані Софія. – Телефонував до мене і голова ради Ігор Олійник. Він сказав, що хоче поїхати зі мною і побачити, що там можна зробити. Але на цьому справа завершилася».
Зараз Софія Зорій у відчаї – бо люди бачать такою батькову могилу, бо ніхто з можновладців не хоче помогти. І ще й досі звертається з листами до Богдана Боровича, який давно вже не має мерських повноважень.
Доля художника
Михайло Зорій народився у 1908 році в Івано-Франківську. Завдяки підтримці письменника Богдана Лепкого у 1930‑му вступив до Краківської Академії мистецтв. Повернувся молодий художник до Станиславова у 1935 році. Проте роботу за фахом знайти було не так і легко.
В 1934 році Михайло Зорій одружився з Кароліною-Марією Жураківською, яка походила зі старовинного шляхетного українського роду. Через три роки народилася дочка – Уляна, потім – Софія.
З приходом до Станіславова радянської влади художник потрапив у тюрму. Пані Софія показує донос, написаний у ті далекі роки на її батька. У ньому йдеться, що 12 грудня 1932 року Михайло Зорій прибув у село Марківці до Мар’яна Жураківського, що брав учать у бандерівському русі. Сам Зорій у цьому папері охарактеризований як член ОУН.
Найважчою була Нижньодніпровська тюрма. Там Михайло Зорій схуд до 38 кілограмів. Наприкінці 1948 року художника у критичному стані відправили на поправку до Києва, в Лук`янівську тюрму. А добував він термін ув’язнення на Далекому Сході.
Не легше жилося його родині тут – у Станіславі. Як розповідає пані Софія, матері довелося тікати в село, а там сільський голова зробив їй нові документи.
На початку 1952 року Михайло Зорій повернувся до Івано-Фран-ківська. «Мав цукровий діабет, був дуже худий, хворий, – каже дочка художника, – а його щомісяця викликали на допити». Сім`ї заборонили жити в місті, й вони переїхали до Снятина. В 1954 році головний художник драмтеатру Дольц запросила Зорія декорувати виставу. Так родина повернулася до обласного центру. «У хрущовську відлигу ми з сестрою та мамою малювали церкви, – згадує пані Софія. – У Клубівцях, Крилосі, Залукві, Тисмениці, Яблінці, Старих Кривотулах. І тато з нами».
У 1992 році консультативна рада Міжнародного біографічного центру у Кембриджі висунула Михайла Зорія кандидатом на здобуття премії «Людина року».
«Жили ми в той час на теперіш-нього Бандери, у такій нещасній квартирці – мокро, в кухні і коридорі все гнило. І там промучилися 26 років. – розповідає Софія Зорій. – Якось приїхали журналісти із Києва. Фотографували, розпитували. Але казали, що статті не буде тут, а тільки на Східній Україні. А потім із Києва подзвонили до Волковецького, голови ОДА, і запитали, чи знає він, в яких умовах живе художник. За три дні сказали все виправити».
Сім`я переїхала в нову квартиру на Пасічній. «А десь через три тижні тато помер, – каже Софія Зорій. – Був весь на нервах – розірвалося серце».
Пам’ятник Січинському
У 1933 році Львівська «Просвіта» оголосила конкурс на проект надмогильного пам’ятника композиторові Денисові Січинському.
У той час, як пише у своїй книзі про Зорія Володимир Баран, могил-ка Січинського знаходилася у південно-західній частині цвинтаря. Там ховали найбідніших. Однокурс-ники Михайла Зорія зі скульптурного факультету взялися за роботу. Сам Зорій, який був живописцем, спершу навіть не планував брати участь в конкурсі. Тільки давав друзям поради. А якось вночі сів і сам намалював. У 1933 році пам’ятник так і не спорудили – журі нікому не присудило першої премії.
Надгробок Січинському встановили у 1943 році. Зорій свій проект доопрацював. Основу – бандуру – лишив тією ж, але окремі компоненти змінив. «Тато хотів ще, щоб той пам’ятник співав, – згадує донька художника. – Мало бути таке обладнання, яке б на вітрі виконувало акорди з вальсу Січинського».
В житті Михайла Зорія було безліч проектів: він знаний не тільки як майстер пейзажів, а й як чудовий портретист. Згадують про нього як про людину, що не зраджувала своїм принципам, любила сім`ю, мистецтво… і котів.
…Найбільшою пам’яткою про художника є його роботи. Шкода, що самі могили художників іноді перетворюються на купи покришеного каміння.
