Відро глини
Іванофранківець Орест Голоневський навчає дітей працювати з глиною, а найголовніше — «мислити цим матеріалом». «Дарма, що немає відповідної бази і забезпечення технологіями, — каже пан Орест, — добре, що діти можуть вчитися».
Уже 15 років він викладає на кафедрі декоративно-прикладного мистецтва в Інституті мистецтв Прикарпатського університету. Перед тим гончар Голоневський був у «вільному плаванні», а ще до того, у 1980‑ті викладав скульптуру в художньому училищі.
«Серед університетських дисциплін обов’язковою є гіпсо-модельна справа, — розповідає викладач, — художник вчиться знімати форму, готувати глиняний розчин, заготовляти так звану маточну модель, яка послужить для відливання ще багатьох збанків, глечиків, вазочок». Опанувавши ті знання, студент дасть собі раду і на заводі, якщо втрапить туди, і в майстерні. «У кого немає цеху — може працювати і вдома на табуретці. За таких обставин цілком реально стати спеціалістом з усіх відкритих форм. Адже до дна вази, глечика чи кашпо можна дістатися рученькою. Головне — мати відро глини», — говорить Голоневський.
Для тих, хто не знає деталей і усього багатства прийомів, технологій і способів, завдяки яким можна творити з глини неймовір-ні речі — від малих гончарних форм, глиняної пластики і аж до сучасних творів монументальної скульптури — гончарська справа, певно, асоціюється лише з гончар-ним кругом.
«Гончарний круг — то цікаво, — каже пан Орест. — У Косові крутити на крузі навчають аж чотири роки». Серед способів є ще пресування — висока технологія. Досить непростою є й кераміка. Утім, Голоневський аж ніяк не відлякує учнів складністю навчання. Навпаки, охоче залишається допізна з тими, хто хоче навчитися. А під час того, як бере до рук глину і починає ліпити тарілку чи вазу, дуже цікаво розповідає про матеріал, якому «в природі немає рівних».
Диво‑болото
«Глина — матеріал, який вимагає уваги від початку до кінця. Взявся за щось — треба зробити, бо інакше із рідкого стану перейде у твердий — і тоді не буде бажаного результату. Все залежить від художника», — каже Голоневський. Хочеться йому, щоб із глини робили у церквах іконостаси. Є підстави: ні води, ні вологи, ані шашеля глина не боїться, на відміну від дерева.
І ще, глина — це справді диво, хоча на вигляд — звичайне собі болото. Та коли вона піддається розминанню навіть невправної руки і щось із того таки виліплюється, тоді приходить розуміння слів пана Ореста, який каже: «Не глина, а душа! Береш купу болота і робиш виріб. Хіба не диво?».
Про горщики, глечики, баньки, корчаги, макітри, ринки, барильця, двійнята, миски, які на різних територіях України по‑різ-ному називалися, відрізнялися силуетом, пропорціями, добором кольорових глин та мінеральних фарб, різним ступенем декоративності чи ужитковості, гончар також може розповідати довго. Він бага-а-а-цько переробив різноманітних збанків.
Голоневський залазить на стілець, досягає чогось, складає докупи і каже: «То — «Мальви», особливо тепла композиція, що завше нагадує батьківський дім. Ліплення їх відбувалося так само легко, як співається ця пісня» (наспівує).
Певно, не одна композиція, створена ним, заспівала б, якби глина ще й це вміла. «А ось — місто Fata Morgana — мій «Древній Галич». Це — ваза-імпровізація, зліплена до 1500‑річчя Києва. Це — «Трипілля», дві богині — дві пари жіночих грудей і змії, які немов охоронці огортають жіночий стан», — посміхається гончар.
Нині трипільська культура в моді. А Голоневський пропагував її ще тоді, коли про неї й пошепки не говорили. Він цим дуже тішиться. Каже, що композиції трипільців настільки цікавезні орнаментами та ідеями, що ще багато поколінь будуть використовувати роботи тих часів як взірці для творення сучасних гончарних виробів.
З глини в глину
«Я завжди спираюся на щось традиційне. Це має бути основою і для студентів, — каже Орест Голоневський. — Способи декорування також закладаються. А вже далі — фантазія автора. Згодом вони створять свої композиції. Ми намагаємося не дуже повторювати навіть косівське, бо завжди можна відчути і віднайти щось своє».
Гончар вважає глину вічним матеріалом, нескінченним. «З неї завжди можна буде щось зробити. Кожної хвилини руйнується гірська порода. Гори старіють, розкладаються. І ми підемо в глину, бо з неї прийшли», — з усміхом говорить гончар.
