Зі сторони, напевне, здавалось, що таким нетактовним звертанням старався зупинити надзвичайно стурбованого, вочевидь, доведеного до стресової ситуації, далекого родича, якого в такому стані я ще не бачив.
Запитання, вилетівши з моїх вуст, якось неприродно, немовби стриноженого коня на скаку, зупинило старшого чоловіка, який, не задумуючись, незвичною для таких літ скоромовкою випалив, наче рубанув з плеча:
—?Те, що анекдоти виникають частково із життєвих ситуацій, я розумію, але щоб похабні, вульгарні анекдотичні ситуації втілювати в життя, то я з таким здибаюся вперше. Де колись таке було? До чого цей світ тепер котиться, я геть чисто не втямлю.
Вуйко Іван, бачачи мовчазне, здавалось без іскринки просвітку на здивованому лиці, німе запитання, тепер уже призупинившись, вводив мене, як він любив висловлюватися, в «курс дєла»:
—?Знаєш отой з тридцятирічною бородою анекдот, як подружжю не вистачало три рублі (тоді ще вони ходили), на покупку особівки. От жінка і послала чоловіка позичити до сусідки. Та погодилась надати позику, але з однією умовою: якщо полюбить її в ліжку, і не просто так, а із бджілкою. Відомо, що від увігнаного жала не тільки руки і лице, а й інші частини тіла набухають, тобіш змінюються в об’ємі. Це лишень в анекдоті все закінчується щасливим висловом дружини: — «Нащо нам здався той автомобіль? Купимо маленьку пасіку і заживемо щасливо», — після того, як і вона також примусила чоловіка повторити в спосіб із бідною комахою.
Так от. Ото недолуге Іванчикове байстря, з інституту вигнане, вирішило в честь свого виключення вечірку з друзиками улаштувати. Калинка — мати його, то ще та молодичка, тепер в Італії. Не буду судити, як і чим ті гроші заробляє, най Панбіг їй буде суддя, але від людей нічого не сховаєш, залишила йому будинок, на прожиття кожний місяць по пару сотень євро відфасовує, чому б і не відпразникувати. Зібралися трьома парами, поскидали з себе геть чисто всю одіж і давай шабаш творити. На дворі піст, а у них музика на повну катушку. А тьху. Хоч би фіранки позатягували.
Посмішка на моєму обличчі застелила крамольну фразу. Це добре, що не закрили вікна, бо видно, що і дідові трішечки підкинули андреналінчику, допомогли скоротати самотність. Це ж його на новобудові молоді ґазди залишили чворак сторожити, а самі на заграничні моря подалися. Отут би йому пригодився, правнуком потрощений, як він завжди приговорював, ще цейсівський дванадцятикратний бінокль.
Вуйко Іван, споглядаючи мою хитрувату усмішку, продовжував:
—?Дві доби там хороводились. Хто з ким і як, про те говорити і тим більше згадувати гидко. Але видно, що тих оргій було замало, і вирішили, як вони тепер кажуть, екстріму чи драйву добавити. От і стрілило комусь в голову ще з бджолами попробувати. Приходить ото недовчене до мене і під милий бік просить:
—?Дайте, вуйку, з десяток бджіл, бо в однієї з моїх знайомих щось спина пострілює. На лікарство в неї алергія, і дома вона лікується тільки бджолами.
Я, старий дурень, подумав що тій оргії кінець, потрібно допомогти. Потихеньку, скрегочучи зубами, поваланцав на пасіку, яка в мене на діднині аж на іншому кінці села. Узяв скляну баночку, намазав зсередини медом, та й запустив з моєї найкращої сім’ї трохи бджіл. Аби ж то наперед знати, що з того буде? Сьогодні спозаранку іду до лікарні, бо щось у лівому вусі пострілює, а по дорозі і лікарі, і молоді медсестри в один голос, ніби підсміюючись, промовляють:
—?Що ж це, вуйку Іване, за отруйні бджоли у Вас на пасіці завелися, та ще й на людей кидаються?
Мені напочатках аж недобре зробилося. Якось миттєво і про вухо забув. Думаю, що ж це за напасть мене вчепилася? Та оце Микола Стаднюків, ну знаєш, лікар у нас по чоловічій масті, він ще мисливець такий завзятий, до мене частенько на пасіку завертає, страшно полюбляє медовуху із квашеними огірками, завів в кабінет і просвітив мене. Оті молодики обжалили собі чоловіче причандалля, а бідні бджілки від такої наруги в знак помсти полишали в кругову свої жала на тому місці, яке час від часу до вітру проситься. На третій день отим трьом любителям-максималістам так усе поопухало і загноїлося, що спасу не було. Ледве причвалавши в лікарню, ті пройдисвіти почали на моїх бджілок наклеп зводити: мовляв, пішли купатися у ставок, а моя пасіка там недалеко, отут на них і напали струєні бджоли.
Микола — ще лікар той, наш, воєнний хлопець, також не мокрим міхом в голову битий, знає що по чім. З притиском як гаркнув: «Кажіть по?правді як було, щоб ми знали від чого лікувати, бо якщо ні то відітнемо по саме те і будете з пластиковими трубками до віходку ходити!» От вони зі страху все і розказали.
Вуйко Іван якось з полегшенням зітхнув і, зупинивши свій ясний погляд на мені, промовив:
—?Ти там біля законів крутишся, а скажи мені, чи є такий, по якому можна до буцегарні притягнути за наругу над бджілками — божими створіннями?
Вуйкове запитання, глибоко врізавшись у свідомість, проникало аж до серця, породжуючи буревій нових міркувань: чи усі ми задумуємося над тим, як живемо на цьому світі? Що залишимо після себе? Чи згадають про нас, а як згадають, то яким словом? А може, не дай Боже, промовчать?
Comments are closed.