Андрухович – письменник, який став знаменитим, пишучи вірші, романи, есеї про себе самого. І зібрання ранніх творів «Моя остання територія» – зайве цьому підтвердження. Уся творча спадщина цього автора так чи інакше крутиться навколо його власної персони. В яку сторінку не встроми носа – скрізь Він і його батьки, дідусі, дівчата, Він і його жінки, бабусі, приятелі, Він і його тітка Австрія, Він і небораки, ірванці, поети, Він і просто алкоголіки, які пишуть або не пишуть вірші. Навіть такий персонаж, як Самійло Немирич, герой із XVII століття, дуже вже скидається на самого автора – я мовчу про «Московіаду» чи «Таємницю», автобіографічність та егоцентричність яких демонстративна.
Андрухович – письменник, який першим в українській літературі почав матюкатися і без зайвих комплексів писати на сороміцькі теми, письменник, під впливом якого в Україні постало кілька генерацій матюкливих безсоромних літераторів, – від Юрка Іздрика та Володимира Єшкілєва до Любка Дереша й Ірени Карпи. Письменник, тексти якого перекладають мало не всіма європейськими мовами, а поетичні твори кладе на музику і виконує гурт «Мертвий півень». Цікаво, чи схвалив би Франц Йосиф пісню, в якій повторюється оте сакраментальне «курва-радіо-курва-преса», якби жив у наші дні?
Це я не просто так запитую. Андрухович – безнадійний австрофіл, який ностальгує за Габсбурзькою імперією, коли в Галичині порядкувала дбайлива демократична рука імператора Франца Йосифа, а не варварські пазурі Москви. «Подумати тільки, – вигукує Андрухович із пієтетом, – були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною!»
Андруховичу не подобається, що його рідне місто Івано-Франківськ носить ім’я українського титана думки, і надає перевагу колишній назві «Станіслав» – ту, що була на честь коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Ревери Потоцького, який прославився придушенням повстань українських козаків. Подумати тільки, Андрухович вважає, що, перейменувавши місто Станіслав на Івано-Франківськ, ми «спрофанували не тільки нашу європейськість, а й пам’ять про колишню європейськість, а також ідею вільної особистості та – що головне – спадковості». Це ж до якої міри треба обожнювати Європу, щоб любити в ній навіть ворогів власного народу! Дивна любов. Але не унікальна.
Подібною беззастережною, патологічною любов’ю до Європи загорялися серця багатьох літераторів: індієць Салман Рушді, турок Орхан Памук, росіянин (дамося в історію) Алєксандр Ґерцен. Усі вони разом з Андруховичем – представники когорти «європейських» письменників, які походять із країн третього світу, але сидять у паризьких кав’ярнях, баварських замках, нью-йоркських борделях і виливають на папері біль із приводу того, що їхня країна – НЕ Європа.
Усе це його, андруховичеве, «западнічество» («занепаднічество»?) і беззастережне запопадництво перед Європою, перед хорошими й доброзичливими карлами-йозефами цумбрунненами (а паралельно – осоромлення підлих та обмежених постсовєтських невдах артурів пепів) іноді таки діймає українця з неприспаним почуттям гордості. І на Андруховича сипляться несхвальні відгуки. І відгуки ті цілком резонні.
Але знаєте, все-таки не маємо права не сказати, що цей Андрухович, цей невиправний цинік, цей руйнівник наших трьохсотлітніх літературних традицій, цей грубий матюкливий писака, цей белетризатор біографії Б.-І. Антонича, цей профанатор моральних цінностей є письменником, який віртуозно володіє словом. Цей Андрухович – майстер, над кожною сторінкою, над кожним рядком якого хочеться надписати: «Браво!», «Неперевершено!» Його іронія над усім на світі – завжди влучна, мов робінгудова стріла, його цинізм вишуканий, його словотвірні побудови та постмодернові ігри – шедевральні, його відчуття міри та почуття гумору, його взяті з життя колоритні образи, його вміння відзначати суттєве й ігнорувати другорядне, його остання територія таки дають йому право називати себе патріархом і писати здебільшого про себе – про чудового письменника…
Юрій Мельник для “Львівської газети”
