Настя і Слава Соляник – кияни. Переїхали до Франківська 3,5 роки тому, коли у них народився син. Поки чоловік Слава ходить у плавання, Настя виховує сина у Франківську. Днями Настя їздила провідати коханого у плаванні і 10 гостювала на вантажному судні. Враженнями від поїздки вона поділилася на своїй сторінці у Facebook.
Коли засинає дитина – це час, коли закипає чай, заварюється кава, робляться проекти, в’яжуться светри, читаються книги, запалюються свічки, п’ється вино або доробляється робота, мріються мрії, думаються думи і пишуться листи.
“Мої 10 днів на кораблі в це раз були для мене і відпочинком і викликом самій собі. Цей досвід був схожий на мовчання у монастирі в Бірмі – обдумування свого життя, своїх цілей і пріоритетів. Тільки цього разу я не мовчала. У мене був співрозмовник. Чесний, що задає правильні питання, уважний слухач всіх моїх безумств. Чоловік, яка може підтримати і спростувати. Чоловік, у якого є свій шлях, а у цього шляху є серце.
Я прокидалася о 6 ранку і на світанку робила йогу. У 7 ми пили чай або ніжилися в ліжку. У 8 заступали на вахту. З 8 до 12 у нас був ранок в нашій “квартирі студіо на 6 поверсі корабля”. Так я називала капітанський місток.
Біля вантажного ліфта на капітанському містку є величезний штурманський пульт – комп’ютер з кнопочками і лампочками, екранами, картами та схемами. І штурман – це фея, яка вміє обчислювати CPA, коригувати курс і говорити по рації різними варіаціями англійської – від арабської до індійської та італійської і звичайно ж китайської. Я була помічником. Мені навіть придумали посаду – помічниця третього помічника.
Ці дні ми були на якорі і навантажувальних операцій не було. Тому вперше за мої 5 приїздів наш ранок був схожим на домашній – час вівсянки, млинчиків, кави і бесід. Тоді, коли чоловік все ж натискав кнопочки і вдивлявся в папірці, я читала Джейн Остін і ділилася з ним смішними фразами з книги або портретами героїв, які обов’язково повинні були писати handsome letters і бути men of information.
До теми: Як тебе не любити… Чому кияни і не тільки переїжджають до Франківська
Ми говорили про наше життя, про наших друзів, про наші плани, про наше все. Після вахти в 12 ми йшли в каюту займатися сімейними обов’язками. Потім ми ніжилися і йшли на обід. Дивились фільми, читали книги. У 5-6 ходили дивитися на захід сонця.
Чоловік у мене такий відповідальний, що навіть на наших прогулянках перевіряв safety equipment. Власне, в одну з таких перевірок я і заснула на лавочці. У сейфті костюмі. Жінка. А мій офіцер ходив, виявляється, за морозивом. Він як той мурашок з казки – приберіг до приїзду дружини шоколад, фрукти і морозиво.
Заходи сонця на морі особливі. І коли з чоловіком – особливі. І коли після тримісячної зими без сонця опинитися у середземноморській весні – особливо особливі.
Я багато думала. Про те, чому ми живемо тут. Наскільки нам класно в квартирі з виглядом на пів Франика і гірську річку, наскільки класний садок, скільки тут вірних друзів – я за 30 років стільки не здобула друзів, скільки у Франику за 3 роки. Про те, чи варто мені відновити роботу full time. Про те, скільки я хочу дітей. Чого взагалі хочу.
В Італії було 3 см снігу, який створив транспортний колапс і судно не пускали в порт на розвантаження. Коли нас нарешті завели в порт після 5-денної стоянки на якорі, ми пішли гуляти по Равенні. І я здивувалася, наскільки скучила за прогулянками. Ногами. І це всього за 7 днів! Скучила за маленькими вуличками, свіжим повітрям, без корабельної вентиляції. Скучила за іншими смаками. Але ж я їла там всього 10 днів. А мій чоловік не перебирає і їсть, що є, цілих півроку – 6 місяців або 183 дня.
І мене вкотре осяяло, що щастя в простих речах – смачному хлібі, шапці і шалику, коли йде сніг, можливості зустрічі з коханим, посмішці дитини.
Після романтики корабельної каюти, скучила за тим, щоб чоловік повів мене за ручку гуляти вулицями. Ми замерзли, пили чай і джек в барі хлопця з Венесуели. А потім пішли на біле сухе і морепродукти”.
