Коло тих серпанкових серпневих спогадів завжди заходить з кози. Коло кози і трохи над нею, невидною ще, сидів я собі на щаблі дерев’яної драбини, прихиленої до якоїсь повітки у віддалених відділеннях подвір’я, і звично мріяв якесь своє марево. В лівій руці, вільно відпущеній вниз, тримав затиснуту між пальцями новісіньку банкноту. Новісінька вона була поза сумнівом, волога навіть ще, бо ж щойно сам змалював, звершив її водяними фарбами в кімнаті, поверх нанесених за допомогою кольорових олівців взірців, і вона тепер собі так сохла.
Нараз банкнота сіпнулася раз, другий. Незауважена відразу в темряві своєї стаєнки красна коза з невимовно і невимушено глузливим поглядом прямокутних синіх зіниць взяла мою свіжу асиґнацію за кленовий листочок, брала її своїми тремкими губами, смикала як сінце і силкувалася спожити, пише Юрко Прохасько на Збручі.
Щойно тоді збагнув я складну пов’язаність цієї дерев’яної будівлі: все тут вело до всього, все мало свої переходи, все було з усім якось з’єднане, повітка зі стаєнкою, стаєнка зі стришком з його страшками, стрих зі шпихліром, шпихлір з кошем, кіш з коморою, комора зі стодолою, а та якщо не безпосередньо, то через складні опосередкованості з шопою. Така господарська ґражда в цьому зграйному ґаздівстві. Заяложені, лискучі від натертості особливим, стійким і пахучим лоєм з шерсті невість скількох поколінь сущих тут кіз двері, одвірки й пороги були найвиробленішої колись пізнаної текстури, достоту лаковані і потемнілі корпуси давніх скрипок, й такі самі, до речі, дзвінкі.
Хата Базя хоч і стояла гейби на низькому березі Рибниці, але не при самій річці, а далі, трохи глибше в горби, у схили, в передгір’я, так що знов опинялася на значному підвищенні, на узвишші, і треба було високо задирати голову, йдучи вулицею над Гуком, аби її уздріти. Вона стояла там серед стрімкого і спекотного саду зі сливе дозрілими і пізнішими сливками, яблуками на замшілих, але не миршавих деревах, серед середземноморського сюрчання цвіркунів, ще вище понад перснем білого цямриння розпеченої криниці з колесом замість корби.
Відколи Мама так тяжко захворіла, тета Оля, аби полегшити нам всім життя, часто запрошувала нас із братом, раз разом, іноді окремо, до них на літнисько до Косова, на кілька тижнів високого літа, в найвищому своєму злеті. Тому наші спогади з Косова можуть особливо різнитися. Для О-вських то був давній звичай, десятиліттями плекали вони приїздити в той самий час зі Львова до того самого ґазди і літували літо в колах літніх літників значно давніших річників, з відлеглих літ, що приязно світилися тепер білими льонами з чорно-білих світлин.
Кімната була велика і прохолодна, там пахло вранішньою вівсянкою, молочно молодим псом, вичиненою і чистою шкірою гірських черевиків «буратіно», що їх задля зм’якшення натирали вивареною з подовгастих желятинових капсул рициновою олією, численними засмальцьованими, але шляхетними шкіряними футлярами, пасочками і ремінцями від розмаїтого фотографічного обладнання вуйка Влодка.
На стінах висіли два великі образи, олеографії в різьблених по-гуцульськи темних рамах, Спаситель і Богородиця, з очима переповненими, зеленими й прозорими, ніби великі, дуже дозрілі виноградини. Особливо проникливо вони вглядалися ними в сяйві безсонної повні, десь під Іллі.
Хата була в основі великим квадратом, посередині між чотирма кімнатами пролягав гулкий коридор з хідниками на свіжопофарбованій липкій долівці, в кухні прикро пахло синювато-зеленкавим ґазом з грімких і грізних червоних балонів.
На тінистому ще зранку жовтому ґанку на високому підмурівку (ополудні там вже годі було ступити босою ногою) тривали безнадійні й тим довші лекції англійської для доньки господаря.
В кімнаті були окремі ознаки тимчасового Львова: привезені книжки, рукописи, гранки і верстки, навіть легенька подорожня помаранчева друкарська машинка, але вони спліталися з тендітними тутешніми квітами на підвіконнях відчинених вікон і грубими й кудлатими ліжниками на ліжках і стінах. Зі жвавого базару, на який треба було дуже довго йти пішки до міста, попри давні і скромні сонні в осонні кам’янички, попри приспані темні крамнички аж до кінця, бралися сирні коники з сильним запахом, і будз, і жагучі, жовто-гарячі космацькі писанки.
З тамтешньої книгарні передчасно прийшли прегарні й сумні казки Оскара Вайлда, саме враз для стривоженого і враженого серця, аби назавжди з’єдналися у ранній рані краса і смуток, аби стала досконалою печаттю печаль. Хлопчик-Зірка зродився в Косові.
Виходи в гори відбувалися постійно. Зараз за обійстям починалася стежка, що незабаром виводила на шлях, який врешті-решт вів до Білого Каменю. То був простіший перехід, найпростіший. Незмірно дальшим і складнішим був той на той інший камінь, який, однак, навіть уже в назві своїй здавався жаданішим за просто білий, бо ж звався Писаним. Але то вже була ціла окрема виправа.
Нагріта, настояна глиця ялиць, осяйне тонке павутиння між гілля, пора повільного переходу від марних вже малин до ще не остаточно окреслених ожин. Виїзди розжареними, що аж потріскували від тієї жари, переповненими і завжди загроженими автобусами в Шешори, Кути, Прокураву, Пістинь і Снідавку. Грубі, але все одно подекуди прорвані просмолені металеві троси, обвислі і охлялі між чорно-білими стовпцями на мостах і над урвищами, над срібними жилами жвавих річечок. І неодмінно рештки смоли на руках із залізних тросів підвісної розгойданої кладки над Рибницею, трошки вище від нас, на переході в Город. Розм’яклий під сонцем асфальт, що підминався під стопами і пашів своїм жаром. Зачакловані придорожні каплички, засклеплені, за заскленими двостулковими дверцятами, з-за яких нетутешньо мерехтіли свічки серед надміру п’янких лілій. Суверенні сріблясті будяки з дикими бджолами в цупких і волохатих віолетних квітках. І жорсткуваті жовті гущави оману високого уздовж потоків і річечок. Довший час я плутав їх з арнікою.
Але правдивий арканум арніки можливий був лише у відносному високогір’ї. Доступ до нього діставався через Бабин з його карколомною забудовою, з його нависаннями ґражд над косогорами, з його високогірними грядками трускавок і мандибурки замість полонин, з точеними в домашніх верстаках писаними сопілками і тримачами пер на кшталт гуцулів у крисанях, через велелюдну вечерю з однієї спільної миски квасного молока і одного дратвою краяного кружала кулеші, і ночівлю в Олексюків, через Сокільський хребет і на Михалків. Там я пізнав (від тети Олі, щасливої на відкритих висотах, зі строкатою шовковою пов’язкою, що збирала і скріплювала її каштанове волосся), що арніка ніколи не в’ється арканами, ніколи не стає в арканне коло, але зводить свою арку самостійно. Звідти квіт арніки, ця квінтесенція Карпат для мене, зносили вниз, перетворювали там на запашну есенцію, на тонку тинктуру в темних пляшечках, настоянка ставала настійною основою нашої запахової тотожності і ліком від усіх ран, почасти навіть душевних.
Там мені також вперше відкрилися перші віддалені здогади про несамовиті поєднання, пов’язання і перетікання складних складок гір, зв’язки русел з бердами, бердів зі зворами, зворів із заломами, заломів із закрутами, ґрунів з плаями, тих з тягловими стежками, лісовими дорогами, райтштоками і траверсами, зрештою, з прихребтовими і міжхребетними полонинами і відкритими вільними вітрищами. Відкрилися і верстви висот, їх ієрархії.
Читайте: Тарас Прохасько: Доживши до річки
Знову внизу, в долині сріблястої і звинної, як риба, Рибниці, до властивої підстави тих вакацій. До неї йшлося через дорогу, повз обійстя чоловіка, що воював у Першій війні в Тиролі, набачився тамтешніх селянських споруд, вподобав їх собі, а по поверненні переніс сюди саму ідею тирольського будівництва, звів собі велику хату зі стрімкими зовнішніми сходами, численними бічними ґалереями, похилими і ламаними дахами, критими дерев’яними переходами, стовпцями і нависанням різьблених ґзимсів, що так різнилася з-поміж довкільних жител.
Повз врослу в землю, низьку, майже запалу хатчину з такими старосвітськими замками і клямками, що завжди хотілося їх задіяти, знов і знов, заки вони не зникли. Повз стародавню, скощавілу і потойбічну бабцю, що в тій хатці жила, яка в найвищу спеку непорушно сиділа вся в чорному, із зімкнутими повіками, на дерев’яному ослоні посеред свого городу, серед тичок з гірляндами фасолі, невідомо, чи жива, чи мертва. Через цей город належало пробігти якнайшвидше і відбиватися, відмахуватися на бігу, бо він був гніздищем найлютіших ґедзів.
На Рибницькій ріні, в тіні старезних верб, було найкраще. Не для купелі, але для літування. Англійські кримінали тети Олі були мені тоді ще недоступні, та й не цікаві. Тому я малював різне, краєвиди переважно, кольоровими олівцями на овальних пласких камінцях, робив собі свої писані камені. Часом пробував камеї. Праворуч поодаль вгадувалася на певній висоті рухлива або непорушна підвісна лавка.
Якось на ту рінь привели звідкись худезного дідуся зі шляхетним подовгастим лицем і дбайливо доглянутими сивими вусами, з витонченим точеним профілем. Він поволі визувся зі сандалів, закасав під коліна штанки і обережно рушив убрід слизьким камінням до середини річки, під високою і мокрою сипкою скелею. За ним йшов хтось з брезентовим рибальським стільчиком, мольбертом і палітрою. Зупинилися, розклали стільчик посеред води, старий пан сів, босі ноги далі у течії, йому вручили палітру з пензлями, встановили у бистрині мольберт, накрили голову солом’яним брилем і лишили його так самого. Він взявся мішати фарби. Тета Оля благоговійно сказала: То Ромко Сельський… І закликала бути тихо, хоч він ніколи не почув би найголосніших навіть криків посеред того свого ревучого шумування річки.
На справжню добру купіль, натомість, треба було йти на плесо, знов у Город, через городи і обійстя, попри капличку, попри дупласті верби Маленької Відьми, від якої потім взимі надходили поштові бандеролі з ласощами і власною гербовою печаткою в сургучі. Повз свавільний вир валила, в якому товклися, крутилися, клекотіли пухнасті незабаром від того валення ліжники. На розпластаному плесі була глибінь, довкола високі скелі з деревами над урвищами, з яких з розгону кидалися у воду сміливці і відчайдухи. Один так черкнув тулубом об підводний виступ, що виринув з багряним вже рубцем.
Верталися над вечір. Дерев’яна церква серед порослого прозорими мережевними травами кам’яного цвинтарища стояла завжди закрита, хіба через отвір велетенського кованого замка можна було вгадати щось зсередини. Але задля запаху не треба було конче заходити. Його містерія, містерія запаху дерева стародавніх церков завжди доступна і ззовні, а високого літа то й поготів. Так само й дзвіниці. Ця дзвінка дзвіниця з марами при стіні, внутрішніми сходами, круглими вирізаними віконцями на двох різних поверхах її, де видніються наші малі дитячі лиця, потім, взимі, знову засвітиться літнім надвечірнім світлом слайду на провізоричному полотняному екрані стіни на Коперника.
А тоді, тим зупиненим і нескінченним у вічності серпневим надвечір’ям, разом з крохмальними зі синькою небесами, з черканням і квиленням чорних рисок ластівок у піднесенім і втихомиренім піднебессі, що іноді пролітали повз самі віконця, повз лиця в них, так близько до дзвіниці, воно стало вічним взірцем усіх таких надвечір, усієї великої містерії літ.
Церкву ту потім підпалили. Обвуглена, врятована зі згарища ікона стояла на столику у спальні на Коперника, перед нею засушена арніка у фляконі. А дзвіниця залишилася.
І темніють зненацька кімнати, й сади, ліси і гори темніють, і води на поверхнях і в глибинах темніють від раптових і сильних темних і теплих дощів. І лиця засмаглі темніють, стають як не виразнішими, то глибшими. І тільки очі серед всього не темніють ніколи, ясніють, світяться, сяють.
Comments are closed.