Замолоду я жив на Замарстинові, який мені сниться й досі. Крамниць там було небагато, вибір скромний, але кожна мала свою специфіку.
На Східній я купував молоко, часом лікарську ковбасу, бо там їх найпізніше розбирали, на Калініна (тепер Замарстинівська), купував хліб, на розі Калініна і Городничої в так званому комісійному магазині можна було купити різні фрукти, наприклад хурму, пише письменник з Франківщини Юрій Винничук на порталі Збруч. Вона не користувалася попитом, бо мало хто знав, як її їсти. Незріла вона була терпкою. Але я її спочатку витримував кілька днів, потім клав у заморозник, і наступного дня вона ставала солодкою.
Хліб тоді пекли смачний, а білий з козирком, притрушений борошном, коштував 25 копійок і був найсмачніший. Такого зараз нема. Але я не про хліб, а про ту крамницю, де я його купував. Там була одна продавчиня дуже гарна, з довгою русою косою і чорними очима. Я не раз пробував з нею забалакати, але вона була дуже скупа на слова.
А в ту буремну епоху, аби-сьте знали, найпопулярнішими серед інтелігентних хлопців були дівчата, що працювали в продуктових крамницях та в їдальнях. Хтось подумає, що причина була в тому, щоб діставати щось з-під поли. Ні, причина була в тому, що ці дівчата мусили щотижня перевірятися у вендиспансері. Отже вони були чисті, як сльоза Роксоляни.
До теми: Юрій Винничук: Простір стає тіснішим
Юристи, медики, синочки тодішньої еліти чи по-теперішньому мажори – усі вони, як нетлі летіли на світло очей продавчинь, кухарок і офіціанток. Але не одружувалися з ними.
Що ж, їх теж можна зрозуміти, бо рівень освіти цих дівчат у кращому разі сягав профтехучилища, а продавчинею могла працювати й та, що закінчила сім класів.
Фактично історія з передвоєнного Львова повторювалася. Тоді різні жевжики полювали на служниць, які походили з сіл, а працювали у заможних міщан, і теж мали книжечку, в якій нотувалися їхні візити до лікарів.
Зрозумівши, що тієї дівчини в крамниці не розбалакаю, навіть, якщо при цьому нікого поруч нема, я її підстеріг після роботи і вдав, що це дуже приємна несподіванка. Однак моя словесна ляпанина не викликала в неї жодного ентузіазму. Вона жила на Промисловій, але йшла в напрямку Голоско. Я сказав, що проведу її.
Була зима, мокра і слизька. Вітер підхоплював наші слова й розносив понад дахами, перемішуючи їх із карканням ворон.
До теми: Юрій Винничук: Пригоди проффесора невідомих наук
Я запропонував зайти до кнайпи на шампанське і почув, що в неї вже є хлопець.
– А що заважає нам випити шампанське?
– Нічого, – погодилася вона, і ми зайшли до «Червоної Рути», яка вечорами перетворювалася на гадючник.
Того вечора там було мало людей, музиканти грали щось меланхолійне. Я замовив шампанське.
– То ти йшла зараз до свого хлопця? – поцікавився я.
– Ні, до тети.
– А хлопець де живе?
– На Варшавській.
До теми: Юрій Винничук: Який сусіда – така й бесіда
Отже, неподалік. Дуже зручно. Як я й запідозрив, то був чийсь синок, що мав окреме помешкання в новому будинку.
– Ага, – сказав я, – то ви зустрічаєтеся весь час у нього?
Вона знову кивнула.
– А кудись ще ходите?
– А нащо? В нього є польська антена, ми дивимося фільми.
– В мене теж є польська антена.
– Я не збираюсь його кидати, – сказала вона. – Він мене любить.
– Не сумніваюсь. Але це специфічна любов.
До теми: Юрій Винничук: Під сусідськими обцасами
Вона поглянула на мене з підозрою. В очах її з’явилися п’янливі іскорки. Я підлив їй вина. Шампанське було солодке, якого я терпіти не міг, але дівчата певного інтелектуального рівня люблять лише його, як і солодкі вина. Від солодкого хмелієш швидше.
– Ваші здибанки мають завжди один і той сценарій, – сказав я. – Ти приходиш, він тебе цілує, чимось пригощає, потім ви пірнаєте в ліжко, кохаєтеся, а опісля дивитеся телевізор.
– Не опісля, а під час, – засміялась вона з усією своєю натуральною прямодушністю.
– Добре, а далі?
– Далі я йду додому.
– І він тебе проводжає?
– Коли як.
– Правильно, я так і думав.
– Що думав?
– А сьогодні ти до нього не йдеш?
– Ні.
– Підозрюю, що і завтра, і позавтра теж не йдеш.
– Ні, позавтра я піду. Я вчора і позавчора не була.
Вона була наївна і довірлива.
– Бо в тебе були «гості», так?
До теми: Юрій Винничук: Красива мильна бульбашка
Вона почервоніла. І поглянула на мене здивовано.
– А що?
– Тобто ти йому в такі дні не потрібна.
Вона замислилася. Пальці її крутили келих туди й сюди.
– Знаєш, є хлопці, які тільки й полюють на таких, як ти, – промовив я. – Бо ви щотижня перевіряєтесь. Поза ліжком ти його не цікавиш. Якщо не віриш, провідай його сьогодні.
Нарешті в її вродливій, але не обважнілій від думок голівці почало світати. Вона перехилила келих і сказала:
– Добре. Але спочатку занесу теті хліб.
До теми: Юрій Винничук: Знов Петлюри голос чути в лісі
Я зголосився провести її. І ми рушили на Голоско. Вона тримала мене під руку, інколи ніжки в неї запліталися, бо я таки підливав їй більше, ніж собі. В тети вона затрималася лише на хвилину, далі ми подалися на Варшавську. Біля будинку вона поглянула на вікна свого коханого. Там було темно.
– Може, його нема, – засумнівалася вона.
– А може, телевізор дивиться, – відповів я, – піди перевір.
Ми попрощалися. Скромно – в щічку. Вона зникла в брамі. Я вирішив зачекати, час від часу позираючи на вікна. Вони не засвічувалися. А вона не з’являлася. Це тривало хвилин десять. Нарешті вибігла люта і розпашіла – він її не впустив.
Він відчинив двері, не сподіваючись на неї, і відразу намагався затраснути. Був голий до пояса і в трусах. З покою долинав звук телевізора. Вона пробувала прорватися, їй здалося, що чує дівочі голоси. Він не пускав і молов щось, що прийшли його батьки. «А чому ти в трусах?» – питала вона. «Бо я з ванни!» – виправдовувався він. Але з покою долинув голосний дівочий регіт, видно, йшла якась комедія, і тепер уже стало все зрозуміло. Він з винуватим виглядом стенув плечима. Вона випалила однією фразою все, що про нього думала, і, похнюпившись, спустилася на подвір’я.
Там знову взяла мене під руку, але тепер уже якось ніжніше, притулившись до мене. Ще було не надто пізно і я запросив її до себе. Вона погодилася. Ми знову пили вино і мило балакали про якісь речі, які насправді нікого з нас не хвилювали. Вона часом перебивала мене: «Яке ж він гівно!» – і витирала сльози.
До теми: Юрій Винничук: Куди веде сліпа вулиця?
Близько опівночі я провів її. Наступного вечора вона сама прийшла до мене, і ми дивилися телевізор. Я тримав її за руку. Вона вдячно схилила мені голову на плече. На третій вечір ми вже кохалися. І все відбувалося за тим самим сценарієм.
Вона приходила, я вгощав її вечерею, ми пірнали в ліжко, з телевізора лунали постріли ковбоїв або ревіння диких звірів, пізно ввечері я відпроваджував її додому.
Фактично в її житті нічого не помінялося. За одним винятком – у її «червоні» дні ми ходили в кіно, в гості, або швендяли по центру, і я з задоволенням помічав, як чоловіки озираються на її туго напнуті джинси.
До теми: Юрій Винничук: Ода депресії
Потім мене забрали до війська, а коли я через рік повернувся, вона встигла вийти за працівника м’ясокомбінату і виглядала щасливою.
Comments are closed.