Вже не раз мені хотілося ознайомитися ближче з поглядами Романа Дмовського (1864 – 1939), політика і публіциста, міністра закордонних справ Польщі. Це прізвище часто вигулькує в суперечках з поляками, коли нам тицяють під ніс Бандеру і Шухевича. Тоді ми відразу: а у вас Дмовський!
Та коли вже Ізраїль в унісон із Польщею наїхали на Івана Липу і Юрія Липу, в чиїх творах не знайдемо ані антисемітизму, ані ненависті до поляків, я подумав: а чому в Ізраїлі ще не докопалися до Дмовського? Легендарний український антисемітизм, який не знав ані гасел «тиждень без жидів», ані довоєнних та, що особливо унікально, повоєнних погромів, чомусь збуджує євреїв значно сильніше, аніж антисемітизм у наших сусідів, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
А тим часом Роман Дмовський задовго до «Майн кампфу» товариша Адольфа на сторінках польської преси замислився над глобальним для себе питанням: «Чи євреїв засимілювати, чи вигнати, чи винищити?». Це рік 1901!
Оскільки в асиміляцію Дмовський не вірив, залишалися два останні вирішення проблеми. Хоча він і сумнівався в їхній реалізації: «жодне з цих рішень нам не під силу».
Польський публіцист Стефан Зґлічиньський (між іншим, автор книжки «Як поляки помагали німцям убивати євреїв»), наводячи цю цитату в статті «Роман Дмовський – гітлерівець» в польському виданні журналі «Le Monde Diplomatique» (№10, 2010), цілком слушно пише: «є спокуса запитати: а якщо «було б нам під силу»?
Погляди Дмовського з 1901 року не змінилися, бо у 1932 і 1933 роках він у «Варшавській Газеті» та «Познаньському Кур’єрові» розродився навіть циклом статей «Гітлеризм як національний рух», вихваляючи антисемітизм Гітлера. На що відреагував краківський «Час» статтею під назвою «Роман Дмовський – гітлерівець».
Ширше про антисемітизм і симпатії Дмовського до Гітлера та Муссоліні пише Гжегож Кшивєц у товстенькій книжці «Шовінізм по-польськи. Випадок Романа Дмовського» (2009).
Тобто ніхто в Польщі не робить секрету з того факту, що Дмовський симпатизував нацистам і мріяв про винищення євреїв. Однак в Ізраїлі про це, мабуть, не чули.
Але Дмовський – політик, його публіцистика зараз відома вузькому колу науковців. Та ще за десять років до Дмовського молодопольський поет і прозаїк Антоні Ланґе (1862 – 1929), якого, між іншим, вивчають у школі, витворив працю «Зауваги про єврейську справу». Там він зі смутком нарікає, що «єврейська раса, на своє і нашого народу нещастя, замість загинути, як то сталося з іншими стародавніми народами, збереглась до цього часу. Якби ж то Християнська Європа, що завжди мала на меті їхнє винищення, була доволі послідовною і доволі енергійною, щоб їх насправді винищити! Сьогодні це вже запізно: сентименталізм розвинувся в людей до такої міри, що ніхто (принаймні вголос) не поставив єдиного логічного і послідовного принципу вирішення єврейського питання в антисемітському дусі, а саме – цілковитого викорінення євреїв вогнем і мечем».
І тут я намагаюся пригадати собі: чи можна в нашій літературі знайти схоже висловлювання? Авжеж, антипатія до євреїв проявлялася інколи в приватних листах, або ж у публікаціях німецької окупаційної преси, бо цього вимагали німецькі цензори. Але закликів до винищення цілого народу я не зустрічав ніде. Натомість в художній літературі маємо безліч творів українських письменників, де з великою симпатією зображено євреїв, засуджено чорносотенські погроми (Степан Васильченко «Про жидка Марчика, бідного кравчика», Тимофій Бордуляк «Бідний жидок Ратиця», Гнат Хоткевич «Сердечна опіка», Іван Франко «Гава» і багато інших). Оповідання Хоткевича навіть розміщене на сайті «Еврейский мир».
Антоні Ланґе, який випередив у своїх грандіозних антисемітських планах Дмовського, розмірковував також про те, чи можливо фізично винищити ненависний йому народ: «Різке раптове викорінення має ту погану сторону, що не може бути правильно організоване; може зупинитися на півдорозі й до мети не привести. Але винищення систематичне, за моїм розрахунком, тривало б щонайменше 75-100 років. Однак важко уявити, щоб людський натовп впродовж ста років був катом. Хоча можна і треба такі спалахи кровопролиття передбачити, однак різня – завдяки своїй марності (bezowocności) – мусить бути найабстрактнішою абстракцією».
Марність цієї затії для Ланґе полягала лише в тому, що процес винищення євреїв затягнувся б на сто років. Бідачка, не дожив би до того омріяного дня, коли євреї у Польщі би зникли.
Отже, Ланґе і Дмовський розпачали, що винищення євреїв неможливе з технічних і логістичних міркувань. Тому-то Дмовський симпатизував Гітлеру, бачачи в ньому ідеаліста і фанатика «національної справи», а також того, хто розв’яже остаточно «єврейське питання».
У 1911-му Ланґе видав ще одну працю – «Про суперечності єврейської справи». Якщо хтось думає, що я витягаю з забуття якісь старі забуті всіма шпарґали, то зазначу, що ця праця перевидана в наш час – у 2011 році в шкільній серії польської класики. Бо Антоні Ланґе – класик, автор дійсно цікавих фантастичних оповідань.
На відміну від Дмовського, Антоні Ланґе свято вірив в успіхи асиміляції євреїв, називаючи їх тимчасовими жителями Польщі: «Єдиний вихід, який раз і назавжди усуне тимчасовість євреїв, – це асиміляція і ще раз асиміляція». Він навіть дискутує тут з Дмовським, доводячи, що асиміляція – це, в першу чергу, важка і копітка праця, до якої треба поставитися з усією серйозністю.
Яким чином це втілювати в життя, він і розписав на майже ста сторінках. Особливу роль у цій шляхетній справі він надавав Церкві. Це вона мала інтенсивніше приймати до християнської віри євреїв, спонукати до змішаних шлюбів і не чинити тут жодних перепон.
А однак інші тогочасні публіцисти, такі як Мар’ян Боґуш, Вітольд Зєміньський і Зиґмунт Васілєвський, вважали, що навпаки – краще, аби євреї варилися у власному соку і не покидали своїх штетлів. Вони закликали дати євреям змогу вчитися на їдиші і взагалі не пускати до польських шкіл. Ба більше – заборонити їм називати себе поляками.
І справді на початку ХХ сторіччя чимало було випадків, коли єврей, що вважав себе поляком, викликав обурення. А однак це не спиняло прагнення євреїв проголошувати себе поляками. На одному з Львівських сеймів навіть пролунала така фраза: «Моя польськість не залежить від твоєї волі. Хоч ти мені це забороняєш, я таки поляк».
Юліан Тувім у 1924 році писав: «Для мене єврейська проблема є трагедією, де одним із безіменних акторів я сам».
А однак польська класична література лише збагатилася авторами-євреями, Юліан Тувім, Бруно Шульц і багато інших продовжують співіснувати з майже поруч Антонієм Ланґе…
Comments are closed.