В епоху розвинутого соціалізму, коли мовчання рятувало, а язик наражав на небезпеку, усна мова складалася з двох струменів: промовленого і недомовленого. Відповідно, й література ділилася на такі самі дві частини, з яких недомовлена, невисловлена і неопублікована займала, може, 10% від решти.
Страх стримував і зневолював безліч українських письменників, пише Юрій Винничук на порталі Збруч. мова
В результаті мало хто з них насмілювався писати щось заборонене, навіть до шухляди. Коли прийшла Пєрєстройка, зникла цензура, російські «шухляди» виявилися повними вщерть, і лише наші – порожніми. Не залишили нічого забороненого ані Гончар, ані Стельмах, ані Головко, ані Тичина і Рильський. Не кажу вже про усіляких козаченків та збанацьких.
Правда, залишили позацензурні твори Смолич, Сосюра, Антоненко-Давидович і цілий ряд дисидентів та богемних авторів епохи «застою».
В богемному львівському середовищі 1970-тих років крутився поет невимовлених віршів. Коли наставала його черга виступати, звісно, що в приватних зібраннях, він підводився, складав руки під животом і театрально, мистецьки і натхненно мовчав. Тиша була така, що чути було, як у Лишеговому животі щось невдоволено бурчить.
– Приходь, посидимо, помовчимо! – казали ми одне одному, запрошуючи в гості.
Геніальний параноїк, американський письменник Вільям Берровз вважав цілком поважно, що мова – це вірус, який висіявся на людство з космосу. І то не була для нього метафізична метафора. Слово, на його переконання, є носієм невиліковної хвороби, ім’я якої – пожадання. Сучасна людина, вважав він, «втратила опцію тиші» саме через дію вірусу мови. «Спробуй дотриматися безгучної мови. Спробуй осягнути бодай десять секунд внутрішньої тиші. І наштовхнешся на впертий організм, який змусить тебе говорити. Цей організм – слово».
Мова для Берровза – це моторошний паразит, який руйнує крихке людське тіло і використовує його для продовження власного демонічного витривання. Тут мова, яка атакує і використовує тіло для свого виживання, нагадує орхідею, яка тягне соки з дерева.
Цікаво, що образ агресивної мови не народився в теоретиків постмодернізму, а ще раніше про нього писав каббаліст, поліглот і єретик Спіноза, який вважав мову патологією, пишучи в своїй «Етиці»: «далебі, людські проблеми долалися б куди успішніше, якби мовчання було так само підвладне людській силі, як і мовлення. Однак досвід нас учить досить виразно, що люди нічого не опанували настільки слабо, як свої мови, і тому не в стані стримати свої пожадання».
Спіноза пов’язував мову з пожаданням (пристрастю, потягом), і то найпотужнішим, який лише існує і який неможливо стримати. В людському багатослів’ї розум відіграє дещо обмежену роль, бо мова – сфера інстинкту, прагнення і насолоди. А людина – це організм, який розкошує в своїй балакучості, але в кінцевому результаті нездатний висловити те, що досвідчив і чим він є, а через те залишається під владою слова.
В різних країнах мова відігравала різні ролі і робила різні, не схожі на інші країни впливи. Якщо для кельтських народів (ірландців, валлійців, шотландців, жителів острова Мен, а в давніші часи – ще й для корнваллійців) втрата рідної мови сприймається як щось непоправне, за що варто ще поборотися, то в Бельгії французька швидко й безболісно витіснила валлонську мову. Ще на початку ХХ ст. валлонською розмовляло чотири мільйони осіб, а тепер лиш трохи більше як пів мільйона. Цьому, зрештою, сприяло й те, що самі валлонські інтелектуали воліли писати французькою, залишаючи валлонську для пісень, віршів та народних комедій. Принаймні значних письменників, що писали б валлонською, не було.
На початку ХІХ ст. чимало й українських літераторів воліли писати російською, дозволяючи собі творити українською лише вірші, а вже повісті й романи – мовою колонізаторів: Наріжний, Мордовець, Костомаров, Старицький. Звісно, до цього спричинялися й заборони української мови, але був і свій меркантильний розрахунок – за російськомовні твори можна було отримати добрий гонорар. А мова жила в народі, який був здебільшого неписьменним і не міг прогодувати українського письменника.
Така сама ситуація панувала і у Фінляндії. Вона під царську руку попала в 1809 році, а перед тим належала до Швеції. Однак, ставши колонією Росії, мала кращі стартові можливості, бо вся інтелігенція володіла шведською і не розуміла російської.
Росія відразу зайнялася інтенсивною русифікацією, витісняючи всюди, де можна, шведську мову. І так захопилася цією мовною війною зі шведським культурним і діловим спадком, що геть проґавила фінську, яка видавалася безперспективною. Бо навіщо там увагу звертати на «чухну». Цікавий випадок цього зневажливого ставлення до фінів описав Олександр Купрін.
І ось фінські еліти, які розмовляли шведською, відчувши загрозу для цієї мови, починають плекати фінську. Вони зайнялися усталенням норм літературної мови, запровадженням фінської мови у школах і у вищих навчальних закладах. А заки не з’явилися фінські часописи, висвітлювали ці питання шведською.
Постала проблема чистоти мови, без чужих запозичень. Зрештою, таке завдання ставили для себе всі романтики бездержавних націй. Однак українці, на відміну від чехів та фінів, не мали своєї аристократії. Недарма поляки називали русинів «хлопі і попі». І справді, першими передплатниками галицьких часописів були священники.
Фіни таку еліту мали, незважаючи на те, що ця еліта розмовляла шведською, а багато хто з них і був чистої води шведом. Велика частина фінської літератури, зрештою, писана шведською. Навіть фінські мовознавці, які творили літературну мову, теж були шведами: Арвідссон (піонер фінської незалежності), Ерстрем, Лінсен.
Завдяки потужній діяльності цієї еліти, фіни дуже швидко прийшли до самоусвідомлення себе як нації. Для розвитку мови бажані сприятливі умови, і фіни їх мали. Їхня мова сформувала цінності духовного життя народу, стала їхнім носієм, а отже, культури і народного духу. А народ існує лише тоді, коли «знає», що є народом.
Українці ще навіть на початку ХХ ст. мали дуже низьку самосвідомість. Нижчу навіть, ніж у прибалтійських народів. Відсутність аристократичної еліти позначилася на тому, що нація не була зцементована. А коли дійшло до народного здвигу і змоги нарешті вирватися з колоніальних обіймів, то цей народ просто не захотів воювати за свою свободу. Комісари ЗУНР змушені були виловлювати дезертирів по всіх закутках, показово періщити їх нагаями, та це мало помагало.
Польський вчений Лукаш Соммер писав, що «мова, яку вже означено національною, мусила ще здобути означення “мова” – в тому значенні, яке надав цьому слову новітній націоналізм. Вимагало це твердого переконання, що хоч народ може бути трактований як цінна скарбниця мовних засобів, але остаточна мовна компетенція належить радше науковцям, учителям, духовникам, редакторам і письменникам».
А не – додам від себе – фейсбучним експертам з питання полонізмів, галицизмів та інших -измів. В результаті маємо повний безлад в нашій літературній мові, до чого приклався ще й новітній правопис зі своїми «або – або» і примітивні, халтурні, а часто й брехливі тлумачні словники.
«Як парость виноградної лози, Плекайте мову», – закликав Максим Рильський. Слово «плекати» дуже гарно пасує до порівняння мови з паразитом-орхідеєю, яка оплітає нас і висмоктує. Когось це дратує, а комусь приносить задоволення.
Comments are closed.