На початку вересня на Венеційському фестивалі відбулася прем’єра чесько-словацько-українського фільму «Розмальований птах» чеського режисера Вацлава Маргоула, а 12 вересня фільм вийде на екрани Чехії. Продюсером виступає поляк, серед акторів є також американці, чий гонорар становить від 2 до 4 мільйонів доларів.
Фільм широко розрекламований в європейській пресі, його чекають з нетерпінням, пише Юрій Винничук у своїй черговій авторській колонці на порталі Збруч.
Чому ця подія мене зацікавила? Причина та, що фільм знято за однойменною скандальною повістю американського письменника Єжи Косіньського (1933–1991).
Ця повість викликала в Польщі великий скандал від часу першого видання у 1989 році. Розповідається там про шестирічного єврейського хлопця, який в час війни переховується в польських селах. Коли повість з’явилася в Америці, то викликала шок і фурор, як свого часу щоденники Анни Франк. Її вважали автентичним свідченням Голокосту, переклали на безліч мов (є також український переклад) і стали вивчати в американських університетах.
Пригадую, коли я читав цю повість двадцять років тому, то жодним чином не сприймав її як правду, а хутше як літературне попурі на Діккенсівські теми, де описані поневіряння Олівера Твіста, Ніколаса Ніклбі чи маленької Дорріт. Таке враження, що Косіньський зібрав усі страждання героїв Діккенса в одну свою книжку.
Герой Косіньського потрапляє в глухе село, куди його відправили батьки, щоб врятувати від Голокосту. Але в селі живуть не люди, а звірі, які знущаються над бідною дитиною: кидають у гноївку, лупцюють до крові, підвішують за непокору, не дають їсти, а зустрівши на дорозі, спльовують тричі. З кожним новим розділом хлопець потрапляє до іншого «опікуна», який знущається з нього ще вишуканіше. Завершується це втечею, але завше невдалою.
Повість переповнена фізичною і психічною жорстокістю, там стільки ж патології і садизму, як і в творах маркіза де Сада. Але є там і магія, бо польські села переповнені відьмами і знахарями, там живі були ще обряди, про які не підозрювала цивілізована Європа, там вірили в духів і нечисту силу. Там вступали в сексуальні зв’язки з тваринами, виколупували очі ложкою і ґвалтували єврейок пляшками.
Подібні здеґенеровані бестії не були описані в жодних спогадах євреїв, що пережили Голокост. З книжки випливає, що серед поляків не було співчуваючих євреям.
Це викликало обурення американських поляків, які навіть запідозрили Косіньського у співпраці з КҐБ. Надто, що письменник не раз відвідував СССР в 1950-х роках.
Ніхто не йняв віри в те, що таке глухе й відьмацьке село могло існувати в центральній Польщі. Під натиском американських поляків автор в анотаціях до наступних видань уже вказував «терени Східної Європи». Але водночас дуже старанно заплутував сліди своїх дитячих пригод так, що польські критики теж заплуталися. Вони писали, що мандрував він «на кресах довоєнної Речі Посполитої», «на пограниччі польсько-литовсько-білоруському», «на східному пограниччі», по «Україні», «Підляшші», «Поліссі», «пінських болотах» чи «Віленщині»…
Звісно, при цьому їх зацікавило, чому при описах подій 1939–1941 років ніде не згадується совєтська армія. З’являється вона аж у 1944-му й описана дуже позитивно.
В першому виданні польського перекладу зазначено, що повість «не є реалістичним записом особистих вражень, а сюрреалістичною параболою людської долі», однак читачі сприйняли твір насторожено. Бо ж знущалися над хлопцем не німці, а поляки, яких показано жахливими антисемітами.
Але все це не мало місця в справжньому житті Косіньського.
Від часу появи повісті на світовому ринку не раз висловлювалися сумніви в автентичності описаних подій, але автор завше квапився запевнити, що то чиста правда. І брехав.
У 1994 році журналістка Йоанна Сєдлєцька у книжці «Чорний пташник» довела, що «Розмальований птах» не можна вважати автобіографічним, а сам автор – містифікатор.
Вона вирішила відшукати село, описане в повісті. Спочатку це здавалося неможливим. Але вона вперто прочитувала все, що про автора публікувалося. І врешті знайшла в газеті «Політика» за 1982 рік листи осіб, які згадували про родину Косіньського. Так вигулькнуло село Домброва Жечицька над Сяном. Журналістка вирушила туди і відразу зрозуміла, що потрапила, куди прагнула, бо біля одної з хат, обвішаної клітками з птахами, привітав їх пташник Лєх – місцевий божевільний, який малював фарбою птахів і спостерігав, як їх потім дзьобає стадо.
А такі сцени власне були описані в повісті, ба навіть ім’я божевільного те саме.
І тут з’ясувалося, що Єжи Нікодем Лєвінкопф ніколи не поневірявся серед польських антисемітів. Його батько знайшов спільну мову з жандармерією, справно платив гроші, і вся родина щасливо перебула Голокост, включно з письменником, маючи арійські папери. В село їх запровадив священик. Батько Косіньського працював на закупівельному пункті, вся родина відвідувала костьол, куди ходили також німці. Малий Юрек навіть приступив до першого причастя. Все село знало, що в одного з господарів живуть євреї, і ніхто їх не видав. Однак селяни вже тоді підозрювали, що старший Лєвінкопф зумів сторгуватися з німцями, бо вони вдавали, що не пізнають в ньому семітських рис.
Батько письменника по війні вступив до партії, товаришував з офіцерами НКВД, будучи у них за перекладача, а згодом належав до комуністичної верхівки. Селяни з Домброви вважали, що він видавав місцевих аківців. Кількох з них було вивезено на Сибір, в тому числі й Андрія Вархола, на чиєму обійсті жили Косіньські. Після цього підпілля засудило Мечислава Косіньського на смерть. Однак вислані убивці вже не застали його в селі, вся родина втекла до Лодзі.
Коли письменник приїхав у 1988 році до Польщі, то не забажав зустрітися з сином Вархоли й іншими селянами. Ніколи також його батьки не побували в тому селі, щоб подякувати за те, що вижили.
Але попри всі докази фальшування дійсності, повість продовжує забивати мізки довірливим людям. Минулого року варшавський єврейський театр поставив п’єсу за мотивами «Розмальованого птаха», де задемонстрував усю брутальність першоджерела, але також спародіював і саму Сєдлєцьку. Директриса театру Голда Тенцер відкинула звинувачення в тому, що вистава у непідготовленого глядача, який не знає правди, може викликати шок. Особливо це може стосуватися глядачів інших країн. Вона на ці закиди відповіла: «Я не схвалюю того, щоб у моїй країні було дозволено антисемітизм». А як же тоді бути з антиполонізмом?
У виставі присутні найгірші пропагандистські кліше, там лунає спародійована церковна пісня під час того, як ксьондз веде євреїв до стодоли, де їх спалять:
Przed Twe ołtarze zanosim błaganie:
Polskę od żydów racz wyzwolić, Panie!
Цілих п’ять хвилин на сцені знущаються і ґвалтують єврейку, яка втекла з потяга, що прямував до концтабору. У фіналі актори підсовуються з кріслами з кожною фразою ближче до глядачів і кричать: «Як ви можете їсти зі столів, які зосталися по євреях? Як ви можете їсти з єврейських тарілок?»
І ось те село, де ховався малий Юрек, знову обурене, бо в спектаклі селяни фігурують під реальними іменами. А потім спектакль їде до Венеції, де здобуває Срібного лева, отримує нагороди також на батьківщині.
Дехто в Польщі не сприйняв розслідування Сєдлєцької. Преса доволі гостро заатакувала її і була б геть зацькувала, якби тим усім не зацікавився американський дослідник Джеймс Парк Слоан. Він сам рушив слідами Косіньського і підтвердив усі закиди.
А однак книжку Сєдлєцької, яка кілька років тому була перекладена англійською, вісім американських видавництв не забажало видати.
Косіньський видав ще кілька повістей, а потім покінчив самогубством. Невідомо, що спонукало його до цього. Чи скандальна новина про те, що він не володіє настільки добре англійською мовою, щоб писати повісті, і фактично писали за нього анонімні співробітники? Чи свідчення про те, що «Розмальованого птаха» він написав спочатку польською, а англійською переклали? Чи скандал, пов’язаний з повістю «Достатньо бути» (теж екранізованою), яка сюжетно нагадує «Кар’єру Нікодима Дизми» Тадеуша Доленґи-Мостовіча?
Прихильники Сєдлєцької обурені тим, що екранізація «Птаха» не застерігає від шахрайства. А отже глядачі сприйматимуть усі події за справжні. Ба більше – в преамбулі стверджується, що звичай малювати живих птахів – це традиція в селах східної Польщі.
Не пройшла непоміченою й участь українців у фільмі, а відтак випала гарна нагода перекинути стрілку на сусіда. Історик Ґжеґож Берендт гучно заявив, що «жоден єврей, який трапився упівціям, не вижив, його вбивали відразу або ж після використання його фаху». Згадано при цьому було також дивізію «Галичина».
«Розмальований птах» обурює найбільше тим, що його автор переконував усіх в автентичності описаних подій. Цікаво, що нобелівський лауреат Елі Візель відгукнувся про твір різко негативно, вважаючи, що антисемітизм тут доведено до абсурду. Але після того, як Косіньський і його переконав, що все описане відбувалося насправді, змінив думку.
Яким би не був містифікатором Єжи Косіньський, він все ж був талановитим письменником. В історії літератури маємо чимало прикладів, коли автори приписували собі пригоди, які ніколи з ними не відбувалися, фальшували свої спогади й автобіографії. Щодо плагіату з повісті Доленґи-Мостовіча, то це неможливо назвати плагіатом. Просто сюжети тут зводяться до одного: герої обох повістей, хоч і не наділені інтелектом, такі собі зеленські, несподівано з самих низів потрапляють у вищий світ і роблять кар’єру.
Ледве чи ці скандали спонукали Косіньського до самогубства. Але правди ми й так ніколи не довідаємося.
Comments are closed.