Держава, в якій я жив, СССР, висунула 18 мотострілецьких, танкових і повітряно-десантних дивізій, 22 авіаційні та вертолітні полки, близько 170 тис. людської маси – т. зв. особового складу.
Польська Народна Республіка – 5 піхотних дивізій, до 40 тис. осіб, пише Юрій Андрухович на Збручі.
Німецька Демократична Республіка – мотострілецьку і танкову дивізії, до 15 тис. осіб.
Угорська Народна Республіка – мотострілецьку дивізію, 12,5 тис. осіб.
Народна Республіка Болгарія – два мотострілецькі полки й один танковий батальйон, трохи більше як 2 тис. осіб.
Сумарно виходить, що Варшавський пакт задіяв у чехословацькому вторгненні 1968 року близько 240 тис. військовиків. Протягом одного дня 21 серпня було захоплено всі головні об’єкти на території Чехословаччини та передусім її столиці.
Так виглядала та широкомасштабна військово-політична, ба навіть геополітична операція під кодовою назвою «Дунай».
Річкова назва не може не впасти в око. Як і загалом своєрідна «річкова леґенда» в секретному кодуванні. Чого лиш вартий сигнал про початок операції – «Влтава 666»! Тут і недобрий, сталінського типу гумор, і ледь не апокаліптична бравада з «числом звіра» – в одній нібито незначній деталі маємо цілковиту очевидність явища, яке згодом доволі слушно назовуть імперією зла.
Прикметні також назви двох планів щодо продовження бойових дій (на випадок, якщо вони розпочнуться) – «Дунай-Канал» і «Дунай-Канал-Глобус». Останній передбачав можливість третьої світової війни, а слово «глобус» натякало на глобальність, тобто безумовне зіткнення зі США.
Так, ці назви продумано. Це не випадкові перші-ліпші слова. Їх ретельно і зважено добирали. Не якась там операція «Волга» – операція «Дунай».
Що вони хотіли цим виразити? Які сенси в цій продуманості?
Чехія – не дунайська країна. Колишня Чехословаччина (завдяки власне Словаччині) – напівдунайська. Однак інтервентам усе-таки йшлося передусім про Прагу, а не про Братиславу.
Щодо самої інтервенції, то в ній брали участь як дунайські Угорщина, Болгарія і зрештою СССР, так і недунайські НДР і Польща. Зате цілком дунайська Румунія від участі відмовилася, про участь же дунайської Югославії взагалі й мови не могло бути. Втім вона й до Варшавського пакту не належала.
Читайте: Юрій Андрухович: Мутації голосу
Маємо всі підстави підозрювати якусь не поверхово-формальну, а глибшу і символічну конотацію. Для її вгадування я вдаюся до перевіреної методи – уважнішого, ніж зазвичай, вдивляння в мапу.
Дунай – не просто одна з водних артерій Європи, до того ж суто центральноєвропейська артерія. Другої такої не існує. Дунай витікає, тече і завершується в такий спосіб, що своїм басейном охоплює терени всіх чотирьох європейських мовних сімей – германської, слов’янської, угрофінської та романської, а завдяки активній присутності у своїй історії Османської імперії – ще й п’ятої, тюркської.
Напрямок течії надає Дунаю західно-східний характер. Якщо погоджений антропологами рух людських міґрацій переважно зі сходу на захід є аверсом, то Дунай, що рухається навпаки, тобто назустріч – це реверс Європи. Це її експорт. Її східне розширення.
І тільки в Угорщині, майже досягнувши Будапешта, Дунай тимчасово починає текти з півночі на південь, набуваючи при цьому, окрім уже набутої дедалі відчутнішої східності, ще й південність, і це полегшує йому шлях до Чорного моря.
Ну власне – Чорне море. Дунай прив’язує його – таке східне і зовсім не європейське – до Заходу, до Європи. Завдяки Дунаю Чорне море вдалося з’єднати з Північним. Це він, Дунай, робить схід західнішим.
Ні, він не друга в Європі річка, а перша. Не вірте географам традиційної орієнтації щодо Волги. Вона, як відомо, впадає в Каспій, вона не атлантична.
Коли я з берега дивлюся на хвилі Прута в Українських Карпатах, усього за кількадесят кілометрів від місця, де живу, то знаю: ці води, всі до останньої краплини, обов’язково зіллються у щось єдине з водами Ізара, Інна, Ільца, Драви та Сави. Так завдяки одному лише погляду на річкову поверхню мені стає значно ближче не лише до Будапешта й Відня, а й до Ульма чи Мюнхена. Бо Прут – також притока Дунаю.
Читайте: Юрій Андрухович: Михайлівка
Гадаю, про всі ці змісти йшлося й совітам у 1968 році, коли вони шукали назву для своєї військової операції.
Точніше, їм ішлося про зруйнування цих змістів. Те, про яке 1984 року засигналізує Мілан Кундера: Центральна Європа мала зникнути, причому непомітно для західної решти континенту. І не зникла вона, можливо, передусім тому, що Кундера про цю загрозу засигналізував.
Називаючи своє вторгнення операцією «Дунай», СССР свідомо бив у саму сутність Центральної Європи. Йшлося про відрізання її від Заходу.
Офіційно операція «Дунай» завершилася 11 вересня 1968 року. СССР успішно досягнув тактичної мети – хірургічного видалення людського обличчя із тіла соціалізму.
(Зло взагалі перемагає тактично. Добро – як хочеться вірити – стратегічно. Так і з імперією зла.)
Мені було вісім років, коли радянські танки закрили Празьку весну.
Мені було майже 30, коли Чехословаччина скинула прорадянський окупаційний режим. Трагедія Центральної Європи начебто завершилася посередині мого дотеперішнього життя, ставши принаймні оптимістичною трагедією.
Однак історія не завершується навіть разом із розпадом імперій. Операція «Дунай» триває – вже не у виконанні СССР, а його спадкоємиці, за тисячі кілометрів на схід від Праги, на інших географічних теренах, – там, де сьогодні, як і пів сторіччя тому, знову йдеться про – тут так і тягне вжити слово «вічне» – протистояння свободи та її протилежності.
