Я люблю великі концерти старих і добрих гуртів. Особливо тих, які слухав у свої підліткові часи. Я так само люблю переслуховувати старі вініли й компакти, вишукувати по музичних крамницях нові перевидання улюблених колись альбомів.
Хтось може назвати це закриванням підліткових ґештальтів. І напевно, матиме рацію, пише Юрій Андрухович у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
З чим натомість у мене ніяк не склалося, то це з музичними фільмами. Щиро кажучи, нічого кращого за «Ісус Христос Суперзірка» я не бачив. Гаразд, можливо, ще «Волосся». Але «Лихоманка суботнього вечора», «Бріолін», «Привид опери», «Брудні танці», «Евіта», «Ла-Ла Ленд», «Богемна рапсодія» – все це пройшло повз мене. Звичайно, я люблю «Queen», але не той, що у фільмі, а свій: із альбомами «Queen II» і «Sheer Heart Attack», з геніальною дилогією «A Night at the Opera» та «A Day at the Races». Натомість фільм «Богемна рапсодія» став для мене цілковитим розчаруванням. Чи то пак радше «від-чаруванням»: від квінівських чарів (kind of magic) не лишилося нічогісінько. Не нічого навіть, а нічогісінько – менше, ніж нуль.
Фактично всі кінобіографії зіркових музикантів зшивають за тими самими косплейними штампами: інтровертна юність, прищі, рок-н-рол, кіч, підбори, стрази, вибухи, блискітки, гуркіт і поганий звук. Феєрверки і польоти над залом, перша слава, перші менеджери-аґенти і перші великі гроші. Це буває смішно, але в першу чергу тільки тому, що жахливо банально.
Що мені ще згадується з цього кінорізновиду? Рок-опера «Томмі» гурту «The Who», «Detroit Rock City» – про чотирьох школярів, які над усе люблять «Kiss», «Walk the Line» про Джонні Кеша і «Ray» про Рея Чарльза. Та ви, мабуть, краще за мене все це знаєте, бо все (і значно більше за мене) бачили.
Проте зауважте: переважна більшість музичних фільмів досягла шаленої популярності. Й актори, що виконували ролі поп-зірок, завдяки цьому й самі ставали зірками. Зіграй поп-зірку й Оскар у тебе в кишені! Є в Голлівуді таке неписане правило? Якщо немає, то впишімо, бо воно працює. Тож і Терон Еджертон, що зіграв Елтона Джона в новому фільмі «Rocketman», так само приречений отримати за цю роль свого Оскара.
За всього мого прохолодного ставлення до поп-культури, Елтона Джона я радше шаную. Він усе-таки герой моїх підліткових часів. І його «I’ve Seen That Movie Too» назавжди в музичній топ-десятці всього мого життя. Ця пісня навіть зазвучить у моєму майбутньому романі. Зрештою, весь він буде про неї. І взагалі весь альбом «Goodbye Yellow Brick Road» я вважаю просто шедевральним. Але згодом, після цього шедевру, музикант з мого дитинства різко подорослішав і обріс регаліями. Здається, десь тоді, коли я саме переїхав до Львова на студії, в Елтона Джона вселився товстий огидний інопланетянин (сер Елтон), який справжнього Елтона Джона поволі зжер.
Так розпочалась епоха толерування попси, загравання з олігархами й диктаторами, виступів на корпоративах.
У нашій країні чомусь завжди так: що більше в людини грошей, то гірший музичний смак. Олігархові, видно, просто соромно любити когось меншого, ніж «сер Елтон Джон». Крутіший за сера Елтона лише Путін. До речі: як добре він, виявляється, говорить англійською!
А ще він шанує ґеїв! Інакше б чого йому особисто дзвонити й вибачатися?
Мабуть, саме тому з російської версії фільму «Rocketman» вирізали все найдрастичніше: наркотики, алкоголь, оральний секс і, врешті, фінальні титри, в яких ідеться про те, що музикант таки здобув омріяне родинне щастя – має коханого чоловіка і двійко дітей. Можливо, якби всього цього не вирізали, то російський глядач, надивившися «Rocketman-а», масово б закинувся коксом і змінив орієнтацію? Або річ у тому, що претендувати на звання «Ракетного чоловіка» на цьому світі може лише російський президент? І конкурентів у нього бути не може?
Добре, що хоч нам в Україні фільмів поки що не цензурують. Принаймні тих, які з Елтоном Джоном – цим завсідником епохальних днів народжень, про один із яких так проникливо згадував його український колеґа Іво Бобул: «Це не зовсім зустріч була, це було на дні народження в Леоніда Даниловича Кучми. Ми були запрошені, кожен хотів зробити подарунок президенту. Елтон Джон там теж співав. І я просто подякував йому за те, що він назвав мене найкращим співаком у цій країні».
Не смійтеся. З тієї вікопомної події минуло зовсім небагато років, і тепер у нас президент теж із таких – вузькопрофільних, попсових, корпоративних. Елтон Джон може спати спокійно, в Україні йому нічого не загрожує. Крім дуету з Іво Бобулом, звичайно.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.
Comments are closed.