Блаженної пам’яті Жауме Валькорба, мій іспанський видавець, колись приймав мене у себе вдома, й ми розговорилися про співіснування мов.
Жауме запитав: «Я часто чую в нас у Барселоні російську. Я її не знаю, але можу впізнати за звучанням. Як мені відрізнити, що оце нею говорять росіяни, а оце українці? Чи є відмінності між російською з Росії та з України?» Тоді я відповів йому (не цілком жартома), що якщо він їх чує, то це однозначно росіяни. Українці ж говорять так тихенько, що чути їх він просто не може, пише Юрій Андрухович у своїй черговій авторській колонці на порталі Збруч.
Я натякав на нелеґалів-заробітчан, на їхню перманентну ситуацію ховання і приховування свого я. Але то вже була інша тема.
Якби мій барселонський видавець дожив до другого Майдану та російського вторгнення й поставив мені згадане запитання щойно тоді, то я б відповів дещо гостріше. Російська мова в росіян не тільки демонстративна і гучна. Вона агресивна. Пам’ятаєте цю страшну і водночас промовисту історію з автомайданівцем Дмитром Булатовом? Нагадаю цитатою:
«Всі вони нібито говорили з виразним російським акцентом. Вони завжди використовували “ви” або “вони”, коли заходила мова про громадян України. Ці обставини і деякі запитання, які ставили викрадачі, змусили повірити, що його катували російські громадяни, які працюють в інтересах російських або українських спецслужб».
Недарма й американці, які переважно теж (за винятком хіба що університетської славістичної професури) не знають і не розуміють російської, зачувши цю мову у своїх околицях-нейборгудах, одразу ж лякаються чи принаймні починають сильно непокоїтися. «Таке враження, що наші нові сусіди не розмовляють, а сваряться!» – кажуть стривожені янкі. У них виникає стійке враження, що ця мова – клубок із лайки та нервів. А ще погроз і претензій. Мова ненависті, коротше кажучи.
Що ж, переважно так воно і є. Для того, щоб закладені в мову емоції зчитувати на інтуїтивному рівні, нам зовсім не конче розумітися на семантичних тонкощах.
Але то все про росіян. Що ж до українців, то їхня російська вже давно могла би стати об’єктом для серйозної лінгво-хірургічної операції з відокремлення її від російської мови росіян. І тут мені йдеться не про суржик чи «южное произношение», не про фрикативне «г», як і не про категоричне несприйняття горезвісних «поребриков», а про речі глибші й суттєвіші. Нам потрібно усталити нормативну основу для української версії російської мови на цьому ще, як виглядає, доволі тривалому перехідному ступені. Жодна війна і жодні закони не змусять російськомовних українців масово і моментово перепрошитися. Тож виводити їх із полону російської треба поступово й поетапно, через дефінітивно іншу, ту, що не з Росії, російську. Через ту, якою вони, зрештою, і спілкуються. Можливо, за аналогією з American English чи Österreichisch Deutsch.
Як відрізнити наших від росіян, якщо наші не у вишиванках? Яка вона, українська російська? Що то за звір, хто його приручить і леґалізує? Причому так, як він на те заслуговує – по-науковому й без відриву від щоденних мовних практик?
Поки я сушив голову цими стратегічними (або все ж тактичними) запитаннями й гортав новини, відповідь надійшла з радше несподіваного боку.
«На окупованих територіях Донецької області збираються вивчати так звану донецьку мову, й на ці цілі недавно був виділений ґрант. Згідно з даними місцевих ЗМІ, за реалізацію цього проекту взявся В’ячеслав Теркулов, професор філології. “Ми хочемо скласти словник донецького реґіонального діалекту”, – сказав професор».
Гаразд, нехай так. Нехай для початку назовуть це діалектом – з усіма притаманними йому «тормозками», «копанками» та тими ж «поребриками». Головне – зробити початок. І почати проводити лінію відмежування.
І хто б іще взявся за цю тонку філологічну справу, крім наших блудних деенерівців? Вони ж у такий спосіб і справді закладають цілком незлецьку бомбу – і прямісінько в серцевинну підвалину міфу про «единый великий язык». Побажаймо ж якомога більшого успіху і ґрантоїду-професору, і його науковому дітищу.
Андрухович, Іздрик, Прохасько – серед 50 українських сучасних письменників обирають найкращого
Тим часом минулого літа я знову завітав був до барселонських околиць і подорожуючи там автобусом, не міг не згадати свого покійного видавця Жауме. Російськомовна пара гучно обговорювала певну свою проблему – автобус не зупинився там, де їм було треба, й тепер вони вимушено їдуть далі. «Бачиш, – звернувся б я до Жауме, якби він жив і нині серед нас, – вони сваряться так голосно, аґресивно і з такою насолодою, що я стовідсотково переконаний: це росіяни».
Але я цього не сказав, бо Жауме поруч не було. Тим часом хтось із пасажирів показав їм кнопку, на яку слід натиснути перед своєю зупинкою. Водій отримає сигнал і обов’язково зупиниться. Якщо ви не натиснете, водій зрозуміє це так, що нікому виходити не треба, й не зупиниться. Пасажир пояснив їм це без жодного слова, але дуже виразно жестикулюючи. Вони полагіднішали й навіть заусміхалися, якось так умить скинувши і свою напругу, і злість. «Ну вот, – сказав він їй, – теперь и мы знаем, как користуватися громадським транспортом».
Перепрошую, Жауме, часи змінюються, подумки вибачився я.
