Переписування історії – це не так у дослівному сенсі пере-, як об-писування. Маються на увазі поверхні пам’ятників. Обписування пам’ятників, а також обливання їх фарбою, переважно червоною, хоча трапляються й коричнева або жовта, чи аналогічне застосування всіляких нечистот сигналізує про набрякле в активних верствах суспільства різке невдоволення перебуванням певного історичного діяча (або символа) на постаменті.
Наступним логічним актом є остаточне руйнування пам’ятника, тобто символічне покарання особи, яку колись несправедливо вшанували званням історичного героя, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Навряд чи існує на світі така статистика, але цікаво, чи за всю історію людства кількість повержених і зруйнованих пам’ятників не перевищує тих, які збереглися або мають шанси зберегтися й надалі. Є підстави припускати, що суттєво перевищує, з чого випливало б, що люди час від часу відчувають гостру потребу в активній, ба навіть брутальній ревізії усталених пантеонів. Іншими словами, споруджувачі пам’ятників мають пам’ятати: за якісь лише кілька десятків чи – найпізніше – сотню-другу років їхнє дітище з дуже високою ймовірністю може опинитися в ролі спаплюженого чи взагалі – поверженого на звалища і проклятого ідола. З одним і тим самим універсальним формулюванням: заради відновлення історичної справедливості.
Протестний рух Black Lives Matter (надалі BLM) має на своєму рахунку вже кілька десятків таких об’єктів. Серед них – брістольський пам’ятник работорговцю і філантропові (як вам таке поєднання?) Едвардові Колстону, лондонський – підприємцеві та рабовласнику Робертові Мілліґану, антверпенський – одноосібному власникові мільйонів чорношкірих життів у Вільній державі Конґо бельгійському королеві Леопольду ІІ. А також, ясна річ, – військовим і політичним очільникам рабовласницької Конфедерації Штатів Америки. Цим, звісно, в першу чергу. Не втрималися на постаменті навіть безіменні солдати армії Півдня – і навіть безіменність не врятувала це, по суті, гарматне м’ясо від повторної над ними розправи. До речі, ніхто з верхівки КША рабовласником у прямому сенсі не був. Але, ревно поділяючи рабовласницьку ідею, вони захищали її зі зброєю в руках і до останньої можливості. За що тепер і падуть, як снопи, з постаментів.
Проте є й менш очевидні історичні негідники – причому до тієї міри менш очевидні, що навіть і слово «негідник» до них якщо і пристає, то з відчутним скреготом. Позаяк вони – справді видатні діячі світової історії.
«Расистом» виявився Вінстон Черчілль, на сумлінні якого, зокрема, масовий голод у Бенґалії (за різними оцінками, від 4 до 30 (!) млн жертв) і пряма причетність до розбудови «британського ГУЛАГу» в Кенії (150 тис. утримуваних у жахному знущанні чорношкірих в’язнів).
Інший герой Другої світової, генерал де Ґолль, якщо й заслуговує на обливання фарбою, то, на мій погляд, за свою безмежну любов до «великої Росії». Йому натомість інкримінують ту ж таки підтримку работоргівлі – і в цьому можна сильно засумніватись або принаймні спробувати відчитати якусь надзвичайно багаторівневу історіософську метафору.
Особисто мені шкода Христофора Колумба. Відкривач обох Америк виявився не просто каналією – він ініціював геноцид корінних американців, безпідставно приписуючи їм канібалізм і масово обертаючи в рабство. Його діяльність у ранзі віце-короля Індії – це довгий перелік злочинів проти людяності. Пам’ятники йому вже повалено в Річмонді, Сент-Полі, Бостоні, Детройті… Тривожно за ті, які поки що вистояли, – наприклад, у Нью-Йорку та Барселоні. Для мене обидві ці колони з фігурою мореплавця на вершку стали певними орієнтирами на місцевості, без яких вона катастрофічно збіднішає.
До того ж як бути з Колумбійським університетом – одним із найіменитіших навчальних закладів Америки? Зі столичним дистриктом Колумбія (Washington, D. C.)? З канадською провінцією Британська Колумбія? З десятками міст і містечок по всіх Сполучених Штатах, наділених тим чи іншим варіантом Колумбового імені в назві? З південноамериканською державою Колумбія, врешті-решт? Будуть її невдовзі перейменовувати на щось індіанське, як перейменували свого часу конґолезьку столицю Леопольдвілль, названу так на честь усе того ж монструозного кровопивці – короля Леопольда?
Найкурйозніший – випадок Роберта Брюса, оспіваного Лесею Українкою шотландського борця за незалежність від Англії. Для BLM він теж виявився расистом, що по-своєму комічно, враховуючи той факт, що жив він у ХІV сторіччі, тобто задовго до епохи великих географічних відкриттів. Ну але раз уже білий чолов’яга верхи на коні і з мечем при боці, то так тому й бути – расист by default.
Сума новин про ці та інші пам’ятникові ексцеси формує в нашому суспільстві різко негативне ставлення до BLM – так, ніби скидаючи у води Ейвона статую якого-небудь філантропа-работорговця, «вандали» вже оголосили білій людині війну – і добре, якщо тільки культурно-історичну.
Майже все, що знають у нас про них: там мародери.
Майже все, що в часи Майдану знали у них про нас: там нацисти.
Така вже специфіка медій: вони завжди акцентують на екстремальному, створюючи в нас хибне уявлення про екстремальне як типове й домінуюче.
Обурення нашим кількарічної давнини «вандалічним» ленінопадом – явище того ж порядку, що й теперішнє обурення скинутими чи принаймні розфарбованими й обписаними вздовж та впоперек «героями білої раси».
Пам’ятаю, як у середовищах Майдану 8 грудня 2013-го почалися неабиякі сварки з приводу першого за списком – київського Леніна. І як деякі мої добрі знайомі та друзі почали обурено вступатися за поваленого Ілліча.
Це теж наша історія, й вона складна та неоднозначна.
Безумовний і безумний акт вандалізму.
Знищення культурної, історично-мистецької цінності.
Правовий нігілізм і вдала провокація засланих підбурювачів.
Плюс найсерйозніше зі звинувачень, які тоді прозвучали: очевидна політтехнологія режиму – відволікання від справжньої цілі протестів та їхня дискредитація вандалізмом.
Один до одного, все те саме, що нині закидають руйнівникам пам’ятників із BLM.
Було ще таке: хочуть бути європейцями, а діють по-більшовицькому.
Як бачимо нині, бути європейцями – не цілком те саме, що миритися з деякими «унікальними естетичними пам’ятками».
Сотні ленінів (і не тільки їх), скинутих по всій Україні протягом дальших місяців, лише підтвердили не просто правоту, а історичну необхідність того першого київського «вандалізму». Не можна вириватися з колоніального пекла й водночас не зауважувати одного з найкричущіших проявів його, цього пекла, культурної домінації. Як висловився один із активістів BLM: «Пам’ятник певній людині означає дві речі: ця людина була велика, а її вчинки прекрасні. Ми повалюємо ті, де ні перше, ні друге не є правдою».
Думаючи про неминучу нову хвилю українських «ленінопадів» уже в недалекому майбутньому (а теперішня влада Зеленського робить усе можливе для її збурення), першим номером у списку претендентів нотую одеську Катерину ІІ. Такого непересічного розмаху рабовласниць у новій історії ще пошукати, але рівних їй усе одно не знайти – в Європі та Америці разом узятих. Ну хіба що згаданий уже володар Вільної держави Конґо бельгійський король Леопольд ІІ. Різниця лише в тому, що мільйони рабів Катерини були не чорношкірими, а білими. Але хіба тільки black lives matter, коли йдеться про рабство?
І як можна мріяти про звільнення від «русского мира», коли одна з його підставових героїнь та ікон і далі демонстративно й монументально височіє над нашими знову пригальмованими антиколоніальними поривами?
Comments are closed.