Юрій Андрухович: Мокре діло

«Слухай, ти, друже Путлер, – звертається він до першого. – Забирай собі той Крим і забирай армію своїх шахтарів-комбайнерів з – як його? – Донбасу. Україну лишаєш у спокої, бо я надумав її притулити до НАТО. За це знімаємо з тебе санкції й повертаємо у велику вісімку».

Після цього він каже другому: «А ти, друже Порох, лишаєшся на ще один строк президентом, борги вам усі скасовуємо, даємо натомість ще три-чотири мільярди – як ви це називаєте, на реформи. Крим за це більше не ваша територія, зате той інший – як його, Донбас? – зостається вашим клопотом», пише Юрій Андрухович в своїй колонці на порталі “Збруч”.

Саме так він міг це собі уявляти. Свою місію глобального арбітра й девелопера. Якщо політика deal, то цей deal належав би до його зразкових. Тих, де немає переможених, а всі переможці, тобто суцільний win-win. Чи принаймні, як кажуть наші недавні друзі поляки, coś za coś. Бо по-іншому ж узагалі нічого на світі не розгребеш, особливо після Обами.

Читайте: Юрій Андрухович: Не той Піночет

Але замість успішного розгрібання глобальний арбітр свій deal ганебно завалив, і нікчемний з нього виявився девелопер. Видатний спекулянт нерухомістю у протистоянні з відставним тайняком програв усе, що лиш мав. Зрештою, програв передбачувано: тайняки, навіть ті з них, що у відставці, зазвичай незле радять собі зі спекулянтами. Непередбачуваним виявився хіба що стиль. Поруч із Путіним Великий Дон тримався заледве не як Додон – тобто не тримався взагалі, а відверто плазував. Чи як за вчорашніх часів Янукович. Навіть Лукашенка іноді тримається краще.

Однак бути президентом США – це трохи більше, ніж бути президентом Молдови. А також президентом Білорусі й – не забоюся цього слова – України. Президенти США завжди володіли таким переконливим набором аргументів, що будь-яка імперія зла мусила відповзти з розлюченим безсилим шипінням. Чому цього разу ніщо з набору не пішло в хід? Звідки ця нічим не виправдана піддатливість, про яку не скажеш ліпше за Арнольда Шварценеґґера: wet noodle? Так, мокра локшина, як поквапився дехто перекласти дослівно, хоч насправді – розмазня, чи, ближче до оригіналу, – ніби в тих-таки польських екс-друзів: ciepłe kluski.

Втім прикметник «мокрий» (wet) у цій ситуації, можливо, таки доречніший. Бо якщо хоча б ненадовго, в межах цієї колонки, посунути дещо вбік правила публіцистичної добропорядності й зануритися сторчголов у конспіративні теорії, то от вам і пояснення: мокрий Дональд і мокрі повії, золотий дощик, Москва, рік 2013-й. І відео, яке, зрозуміла річ, у цілковитому тайняковому розпорядженні. І якщо тайняк розпорядиться його оприлюднити, то…

Імпічмент? Сто відсотків. Але не тільки він. Наслідки для Дона не те що катастрофічні – смертельні. Смертельна лавина наслідків.

Моя конспіративна версія полягає в тому, що сорок п’ятий президент США ставати президентом ніколи не хотів і не збирався. Починаючи з 1988 року, він щоразу засвічувався в медіях як доволі курйозний «потенційний кандидат», але ніколи не доводив діло до реального кандидування. То був радше якийсь такий бізнес-план чи щось подібне.

Читайте: Юрій Андрухович: Так і шепоче

Але 2013 року Москва заволоділа мокрим відео. І повела Дона у президенти. «А спробуй-но, друже, пробалотуватися всерйоз, – ненав’язливо попрохали з Москви. – Раптом проканає?». Тут йому здалося, що дітись нікуди. Професійний авантюризм девелопера і спекулянта зіграв злий жарт, і той кинувся в кампанію, не маючи й тіні сумніву, що успішно її програє, зате росіяни відчепляться. Але він її, кампанію, виграв.

Точніше, кампанію йому виграли росіяни – з невеличкою поміччю Манафорта й команди, а також армії гакерів та кількох армій мережевих тролів. Вони, росіяни, розробили йому цей стиль виборної боротьби – агресивний, хамський і ксенофобський. Саме такий стиль дається їм найкраще, бо він їхній. Саме такий кандидат (як той-таки Янукович в Україні) найкраще пасував цьому їхньому стилю. Наприкінці 2016 року ця, на перший погляд, усе ж безнадійна спецоперація виявилася переможною. Сорок п’ятим президентом США став герой мокрого відео, знятого в Москві.

Жодного доказу того, що все відбулося саме так, в автора цих рядків немає. Тим більше, прізвище автора не Мюллер. Це, як уже зазначено вище, тільки версія. Однак якби все справді відбулося плюс мінус згідно з нею, то в Гельсінкі (і не тільки там) Дональд Трамп обов’язково поводився б точнісінько так, як він і повівся. Його, грубо кажучи, завербовано, й він усвідомлює, що це жахливо, але поки що не бачить іншого способу вислизання (wet noodle!), крім клоунади. Він робить усе для того, щоб його перестали сприймати всерйоз і щоб державної ваги рішення приймали у США без його участі.

Читайте: Юрій Андрухович: Безкоштовний сир, або Трохи політики

Гаразд, нехай тим часом наш долдон пограє в ґольф. Це одне з улюблених його занять, якому він приділяє справді багато уваги. Втім у його віці та з його комплекцією ніяк не можна відкидати чогось непоправного. Наприклад, інсульту. Безпосередньо там, на ґольфовому полі.

І в такий спосіб відбудеться нарешті те, про що автор цих рядків написав отут ще навесні 2016-го, в розпал жахливих республіканських праймеріз, що їх раз за разом вигравав майбутній сорок п’ятий: «Отці-засновники дивляться на свою велику країну зі свого американського неба. Джордж Вашинґтон дивиться, і Томас Джефферсон, а також Абрагам Лінкольн, Теодор Рузвельт і Франклін Делано Рузвельт, і Джон Фітцджеральд Кеннеді, і Рональд Рейґан врешті-решт. І всі інші також. Залишається вірити, що вони не тільки дивляться. Що вони неминуче втрутяться й відведуть загрозу в потрібну мить».