Тиждень почався з Білі Айліш. З її пісні Bury a Friend. З тих одноманітних схлипуючих технозвуків, що народжуються у підвалах і тюремних камерах. Народжуються в тих крихітних, захаращених дешевими меблями і дешевими речами, кімнатках, що їх сучасні батьки виділяють дівчаткам-підліткам як особистий простір.
Це вже традиція – останні 60 років нові покоління виражають себе звуками. Музикою. Не книгою, не фільмом, не політичною доктриною, а музикою. Кожні 10-20 років з’являється співак або група, що задає новий напрям масової рефлексії на цей швидко холонучий світ. «Бітлз», «Кісс», «Нірвана». Цей перелік можна продовжити. Можна скласти кілька конкуруючих переліків.
Але, незалежно від можливих проміжних фішок, останньою в них буде 17-річна американка Айліш. Безальтернативно. Сьогодні саме вона голос того next-покоління, яке входить в життя ось тепер. Й не важливо, що стиль інді-поп виник 40 років тому. Білі Айліш – ікона найновішої модифікації постмодерну. В ній вже ніхто не шукає коріння цитат. В ній гра в освіту перестала бути імперативом. В ній базові цінності забули свої первинні імена й ходять у кольорових перуках.
Це – присмеркова модифікація. Сутінки, яким вже не потрібно прикидатися світанком. Поминки, на яких непристойно плакати, тому що всі ридання та надгробні присяги нині здаються награними й тими, які за гроші. Це – вечірка найманців, котрих ніхто не найняв і вже ніколи не найме. Тому що безглуздо наймати тих, для кого поточні емоції важливіші за результат.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про пласку землю і пилососів-душителів
Тиждень, що почався з Bury a Friend, міг би продовжитися як завгодно, але тут спалахнув Собор. Може, йому вже набридло бути тлом для фільмів і мюзиклів, може, він стомився від туристичної поверховості та здрібніння паломників. А може, все почалося не цього понеділка, а раніше. Може, не випадково день пожежі співпав з днем народження Домініка Веннера, який майже шість років тому покінчив з життям, застрелившись біля соборного вівтаря?
Той Веннер був крайньо правим дядьком, ветераном Алжирської війни та активістом радикального підпілля. Можна лише здогадуватися, чому він обрав саме таку форму протесту проти закону про одностатеві шлюби. Це й не важливо. Головне те, що такі символічні диверсії вражають храмову карму. З часів Давнього Єгипту молитовні споруди, де сталося самогубство, звільняють від богослужінь. Християнська традиція зберегла це правило.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про глядацьке нетерпіння
Це факти. На них можна було б побудувати певні спекуляції. Але, з поваги до Собору і таємниць його містичного стрижня, краще від такого утриматися.
Деякі з коментаторів трагедії кажуть про Знак. Про те, що падіння гордого соборного шпилю символізує закінчення довгого – ледь не тисячолітнього – історичного циклу, початок якого припав на часи будування храму Богоматері Паризької.
Читайте: Володимир Єшкілєв: Про настрій і повідомлення
Хочеться вірити, що це таки спекуляція. Що насправді пожежа є лише пожежею й нічим більше. Що Собор відбудують належним чином і що ми знову зможемо насолодитися грою світла на склі його вітражів. Хочеться вірити. Проте, дивлячись у понеділок пряму трансляцію з Парижа, я згадував інший храм, який горів багато століть тому, який теж відбудували. Свого часу він навчив мене з повагою ставитися до знаків.
Тому я знову вмикаю трек з піснею тінейджерки з Каліфорнії. «When we all fall asleep, where do we go?» – співає вона. Коли ми всі заснемо, то куди відправимося?
