Сто років тому, 17 липня 1917 року англійський король Георг П’ятий наказав іменувати свою династію «Домом і Родом Віндзорів» за назвою старовинного королівського володіння. До того вона називалася Саксен-Кобурґ-Готською (гілка Дому Ветінів).
У розпалі Першої світової монарх пішов за настроями своїх підданих. Своєї нації, шокованої масовим бомбардуванням Лондона німецькими літаками «Гота». Георг вирішив, що в такій ситуації навіть королю не пасує мати фамільні знаки германського походження. А ще це були часи перелому, коли вмирав кастово впорядкований класичний світ і народжувалась «масова свідомість». А разом з нею й «масова культура».
Імператор Вільгельм відреагував на демарш свого коронованого родича з гумором. Він пожартував, що у відповідь мабуть перейменує берлінську постановку шекспірівських «Віндзорських пустунок» у «Саксен-Кобурґ-Готських пустунок». Кажуть, що жарт викликав схвальні посмішки навіть у членів елітних британських клубів.
Як відомо, європейські традиції не толерують політичного редагування історичних назв. Навіть французька Революція та завоювання Наполеона не супроводжувалися фронтальними перейменуваннями. Хіба що поміняли кілька назв вулиць і площ. Для європейців, як виглядає, первісна назва має таке ж значення, як і первісний шар живопису на давній картині.
Зовсім інше ставлення до назв у Китаї. Там правителі могли, за бажанням, змінювати своє офіційне ім’я (гасло років правління) та назви резиденцій і міст хоч щороку. В Азії, де мислення часу не лінійне, а циклічне, зміна імені (назви) зазвичай асоціюється з очищенням та оновленням на початку нового історичного циклу. У людей європейської культури, навпаки – з руйнуванням спадковості або ж з підозрілими намірами.
В Україні все, як завжди, неоднозначно. Тепер ми нібито визначилися з «європейським вектором». Нібито. Хоча ще порівняно недавно в Україні безроздільно домінував один з «найгібридніших» різновидів азіатчини. Тому поміж номінативним пієтетом і номінативним нігілізмом в нас, після довгих коливань та нещирих вибачень, схиляються до другого. Себто відчуття часу в нас все ж таки лінійне, але сама лінія фатально закручується у спіраль.
Це ясно видно тепер, коли навколишні назви знову відправились кочувати. За європейською традицією декомунізація мала б стати доброю нагодою для реставрації всіх без винятку традиційних дорадянських назв. За азійською – до придумування нових і «чистих». Проте Проскурів і далі залишається Хмельницьким, Станіслав – Івано-Франківськом, а Юзівка – Донецьком. Назві «Дніпропетровськ» тупо обрубали хвіст і лише в новому імені колишнього Кіровограду відчувається рішучість до свіжого.
Формально ніби все правильно. Адже ані «багатовекторний» гетьман, ані львівський публіцист не були членами ВКП (б) – КПРС. А те, що у згаданих назвах є совковий дух, нікого не хвилює. Для більшості цей дух рідний та десь і пасує до звичної «побутової Азії» у вигляді килимів на стінах, диванів на кухнях і теплих жіночих халатів, що звисають до п’ят, а іноді й замітають долівку.
Є припущення, що рано чи пізно цей дух переможе. Що зачаровані медитативною культурою Сходу нащадки теперішніх європейців врешті-решт впадуть в обійми Нової Азії, котра прийде на зміну нинішньому англо-саксонському домінуванню. Що циклічне відчуття часу випірне з колективної підсвідомості і спіраль замкнеться змієм, котрий вічно гризе свій хвіст.
Бог його знає, як воно буде насправді. І серед яких назв будуть жити наші праправнуки. Одного лише не можу уявити: ще одного перейменування Дому і Роду Віндзорів.
Comments are closed.