Давній мислитель сказав: «Людина дивиться у воду, а громада – в біду». Ситуація, у якій ми опинилися, є чудовим унаочненням цієї мудрості. Суспільство нарешті зможе побачити себе у дзеркалі. Побачити не «лик народу», не «обличчя народу» й, навіть, не «морду народу», ні.
Усього цього, на жаль, ми не побачимо навіть у суворому дзеркалі пандемії. Суспільство зможе побачити лише ту маску, яку воно начепило на себе. Але для нашого суспільства й таке – відкриття, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
Тут я змушений буду наголосити: мова піде саме про суспільство. Не про державу, не про країну. Мова піде про ту людську громаду, яка, зрештою і є «ми». Тому що все інше лише надбудова – мінлива і марнотна.
Маску, що приховує обличчя (лик, морду?) нашого суспільства, можна назвати або одним англійським словом або ж трьома українськими. Bullshit. Байдужість до правди.
Вкотре виявилося, що саме це є провідним трендом громади. Що вона готова слухати найдурніші теревені, лише б вони «йшли від серця», «лягали на душу» та «будили свідомість».
Й навпаки: громада не чує тверезої і спокійної аналітики. Громада не хоче надягати санітарну пов’язку, витримувати карантин, підкорятися правилам та ставити спільне благо вище інтересів родини, клану або ж іншого вузького кола, у якому обертається наш обиватель.
Коли біда була ще далеко, обиватель слухав не попередження медиків зі світовими іменами, а тих знайомих («своїх», «близьких»), котрі гундосили: «То до нас не дійде. Тим хворіють лише азіати. Нема ніякого вірусу. То все придумали, щоби нажитися на простих людях». Наш обиватель слухав цю маячню й тупо кивав: «Так, так, лише азіати. Так, так, то все політики придумали. Так, так, щоби нажитися». Кивав й розносив базарами казочки про «біологічну зброю» та «медичну змову».
Коли ж біда наблизилася, «свої» миттєво забули про «лише азіати» й заспівали свіжих пісень. «Не треба боятися. Ми сильна нація, наші люди не хворітимуть. То все мине за два-три тижні. Треба бити у дзвони й від вібрацій повітря вірус здохне. Пияки не хворіють, бо та зараза спирту боїться». Й обиватель знову починає кивати головою, погоджуватися й вірити. Або ж й не вірити, проте дуже енергійно кивати головою. Bullshit.
З вірусом та «своїми» все зрозуміло. Незрозумілим є рівень байдужості до правди, рівень отого «булшітт». Ще з часів Імануїла Канта відомо, що значна частина простих людей (обивателів, профанів) має дефект судження, який дозволяє пустому, але «рішучому» крикунові бути переконливішим за спеціаліста.
Цей дефект судження називається «прагненням щирості». Філософ Генрі Франкфурт ставить знак рівняння між «щирістю» і bullshit. Якщо для суспільства «щирість» на шкалі цінностей стоїть вище за інтелект, якщо суспільні відносини будуються на інтуїції та колективному нарцисизмі, то таке суспільство приречене на цивілізаційний облом. Воно може мати майбутнє. Але це буде мутне й негорде майбутнє «вічного невстигаючого» або «колективного жлоба».
Дзеркало пандемії з кожною годиною наближається до маски «щирості», котру натягнула на себе громада. Й все чіткіше у тому дзеркалі видно тупу розгубленість та безпомічність. Й це не тільки очевидна розгубленість некомпетентної влади. Це глухий кут суспільства, яке за великим рахунком зробило ставку не на інтелект та майстерність, а на «щирість, що йде від серця». Й програло.
Comments are closed.