Пророк Єремія бачив блискучі часи занепаду: «Але всі вони гуртом дурні і безглузді; наука їхня пуста, вона – лише колода! Коване з Таршишу срібло та золото з Офіру, робота майстра та рук ливарника, з блавату й пурпура їхня одежа, всі вони – робота майстрів спритних» (Єр. 10, 8-10).
Вбогість нашого часу є свідченням того, що занепад ще не настав. Що він десь попереду з усім своїм блиском. Що ми бачимо лише його предтечу та слухаємо історії занепаду, як люди пустелі слухали колись історії про відпочинок на березі прохолодного озера, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
Перша історія занепаду, мабуть, найпростіша. Вона про народ, який вирішив замінити філософію піснею. Хто або що підштовхнуло народ на таке рішення, невідомо. Загублено у віках. Як би там не було, але той народ загнобив своїх філософів, проте підніс співаків і почав вивчати пісні як мудрість світу. Найбільше тому народу подобалися пісні про поразки. Народ слухав їх і плакав. Тих, хто плакав найголосніше, оточили увагою і пошаною. До них йшли вчитися, їх слухали і сприймали як провидців.
А ще той народ чекав, що інші народи послухають його пісень й сядуть плакати разом з ним. Але інші народи не прийшли натовпами, а послали своїх філософів послухати пісні про поразки. Філософи слухали ті плачі, довго слухали. А відтак знизали плечима й мовчки пішли. Невдовзі на землі любителів пісень прийшли чужі воїни й занепад закінчився.
Друга історія про тих, кого здурили чотирма способами. Їм підказали неправильні назви, відправили хибним шляхом, розповіли про неіснуючі форми поваги та вирізали їм з паперу внутрішнього ворога. Після довгих років блукань шляхами, що вели до пустирищ і мочарів, здурені зрозуміли, що треба шукати пряму дорогу. Їм вдалося виправити більшість з імен та навчитися поважати без кривавих жертвоприношень. Але боротьба з неіснуючим їх спустошила.
Навіть під правильними назвами вони не наважувалися довіряти один одному. Вже майже знайшовши пряму дорогу, вони зупинилися в лісі чи то для відпочинку чи то задля чергової свари. Вони стояли в тому лісі довго, збиралися з силами та поборювали внутрішнього ворога. Там на них натрапили чужі воїни і занепад закінчився.
Третя історія про громаду, яка звикла примножувати непотріб. Якби в тій громаді усі були колекціонерами, то це не була б історія занепаду. Але колекціонерів там було мало, а простих людей багато. Й вони примножували непотріб. Врешті-решт, в тій громаді почався бурхливий розквіт непотребу. Його різноманітні форми вражали строкатістю та довершеністю.
Кілька іноземців взялися вивчати цю дивовижну діяльність і написали наукові книжки. Громада сприйняла це як своє досягнення. Непотріб почали вивчати у школах, йому почали ставити пам’ятники й пророчити непотребові вічне життя. Коли прийшли чужі воїни, громада озброїлася непотребом й гордо рушила на війну. Зрозуміло, що вони швидко програли і занепад закінчився.
У всіх трьох випадках закінчення занепаду не варто сприймати як щось фатальне. Кожна з цих історій могла тривати дуже довго, якби не чужі воїни. Любителі альтернатив можуть придумати цим історіям інший фінал. Більш оптимістичний, у якому щасливий занепад продовжував би тривати невизначені століття.
Можливо, він, врешті-решт, перестав би бути занепадом. Мені складно уявити, у що б він перетворився.
