Система має здатність до саморегуляції. Мова наразі йде не про суспільство і не про громаду. Мова йде про систему контролю над нами. Про систему, що охороняє статки та владні позиції тих тридцяти тисяч родин, котрі складають правлячий клас на землях від Чопу до Станиці Луганської.
Три роки тому система пережила збій, але швидко оговталася. Якби тоді справді відбулася навіть не зміна суспільного укладу, а хоча б зміна режиму, система контролю також змушена була б еволюціонувати. Принаймні, зняти пожовтілу від довгого використання маску начальницького хамла та підшукати собі іншу, цивілізованішу.
Але нічого такого не відбулося. З тридцяти тисяч «верхніх» родин десь дві-три тисячі змінили прописку. Хтось з них просто втік, певна частина перейшла під систему контроля сусідньої держави разом з «територією випасу». Але основний масив «верхніх» навіть не похитнувся. Відповідно, система контролю трошки попчихала й повернулася до звичного режиму «влади начальників».
Політична наука, як відомо, передбачає існування двох різновидів владного авторитету. Першим є авторитет знавця певної галузі, експерта. А другий – це авторитет начальника, тобто персони, що займає позицію на вищій сходинці системи. У першому випадку хтось є авторитетом тоді, коли люди переконані: він має відповідні знання й при цьому каже правду. У другому джерелом влади є «крісло під задницею».
На Заході система влади немислима без експертів та фахівців. Жодний урядник не прийме важливого рішення без нарад з експертним товариством. Але не так у нас. В Україні склалося так, що керівники ігнорують думку експертів. Якщо місцеві начальники й радяться, то лише з родичами та своїм кримінальним «дахом».
Причин для цього є кілька. Згадаємо, що європейська традиція «влади знавців» сформувалася у цехових середовищах середньовічних міст, а українська ментальність опирається в основному на звички села та пролетарських мегаполісів. А ще ми дуже провінційні та постколоніальні. Наші можновладці звикли до готових рішень або з «партійного центру», або ж з-за кордону. Радитися з місцевими фахівцями їм завжди було западло – ще, бува, настрій зіпсують та дурнем виставлять.
Майдан 2013 року ініціювали ті, хто хотів зламати традицію «я начальник – ти дурак». Але натовп й далі прагне начальника. «Прізвище нового вождя!» — верещить політична вулиця. А поки вона шукає руку для нагая, нинішня влада й далі не збирає круглих столів з фахівцями. Натомість в зомбоящику чергове шоу, де бачимо лише до болю знайомі морди.
Але світ не стоїть на місці. Американські «томагавки» влупили по далекій сирійській базі, проте, подейкують, відлуння їхніх вибухів зруйнувало амбіції кількох кандидатів в українські «фюрери». Там, де вариться світова політика, остаточно вирішили, що не варто за гроші їхніх платників податків вирощувати Асада для наших.
Натомість до болю знайомим мордам запропоновано узгодити зі спонсорами України список експертів та надалі слухати їх поради уважно, не колупаючись в носі та без матюків. Прихід на місцеві ґрунти транснаціональних монополій прискорюється. А це вам не романтики з каструлями замість шоломів. Вони накопичили чималий досвід як ставити місцеві еліти у позицію річкового членистоногого.
І система борзо реагує на нові віяння. Саморегулюється.
«Знайдіть мені тих… експертів!» — вже вимагає у месенджері до болю знайома морда. Шнирі козиряють. Життя вчергове міняється в невідомому напрямі.
Comments are closed.