Коли шукають метафору, яка б найточніше відображала сутність інформації, то найчастіше виникає образ води. Недарма ж кажуть «потоки інформації», «інформація просочилася», «злили інформацію», «інформаційні канали» й тому подібне. Цей образний стрій дозволяє порівнювати розповсюдження інформації з хвилями, її відбір з фільтруванням, а інформаційний застій з болотом.
Якщо продовжити, то виявиться, що плітки подібні до ґрунтових вод. Горизонти пліткарства сховані під глиною щоденного побуту, наче у підземній темряві. Дзюркотливі потічки довірених повідомлень та оціночних суджень розповзаються світом, уникаючи атмосфери публічності. Вони здаються нешкідливими, проте здатні зруйнувати фундаменти репутацій або ж промити велетенські печери у суспільній свідомості.
Наче з колодязів, черпають плітки охочі до «народної» і «джерельної», котра відрізняється від продукції ЗМІ як первак від магазинної. Звісно, можна натрапити на мутний фейк, але інтимний присмак особистого спілкування вартий ризиків.
Як не вирує стихія глобальних мереж, а нашептане на вухо не втрачає актуальності. Адже інформація з телевізора чи то з інтернету ніколи не зробить її носія нічним партизаном та володарем довіреної таємниці. Тим більше плітки мають владу в суспільствах, що звикли відчувати себе окупованими. В таких соціумах навички і ритуали підпілля стають частиною національної культури. Відповідно, плітки набувають «естетики спротиву», стають єдиною альтернативою публічній трансляції, котра сприймається або як ворожа брехня, або ж як пусте бла-бла-бла.
Сьогоднішня Україна тоне в плітках, замішаних на недовірі й ненависті. Брудні «ґрунтові води» підійшли до самої поверхні, перетворюючи її на їдучі, наче кислота, комунікаційні драглі. Вправні пліткарі стають творцями паралельної реальності – «матриці в матриці». Компанія з двох-трьох язикатих бабег за впливовістю здатна конкурувати з інформаційним сайтом, а злютована спільнота заздрісних «партизан» друкує складові суспільної думки, як три-де принтер – пластикові надгробки.
Біда в тому, що за своєю природою плітки мають руйнівний потенціал. Вони є близькими родичами тих «одиниць переконання», що їх гуманітарні технологи (сучасні шамани) називають «інформаційними вірусами розхитування». Творці й носії пліток-вірусів намагаються переконати себе та ближніх, що весь навколишній світ наповнений суцільним негативом, що будь яке відхилення від жлобської «норми» є або злісним збоченням, або підступом ворогів.
Сила пліток у тому, що вони тамують заздрість їхнього носія, як содовий розчин печію. Плітки перетворюють успіх на злочин, ідеалізм на божевілля, а високе на низьке. Ними втішаються «соціально невстигаючі», які впізнають у пліткарських карикатурах дзеркальні відображення своїх куцих переконань.
Кожна плітка несе від одного нікчеми до іншого послання: «Світ не кращий за тебе, а гірший». Кожна плітка ллє цілющій бальзам на нічні переживання заздрісної дрібноти. Але це лише солодка оболонка плітки, під якою ховається задум того, хто дав їй життя. Інформаційний вірус, як той фрагмент молекули РНК, перепрограмовує свідомість і перетворює її на фабрику, що вироблятиме нові віруси недовіри й ненависті.
Якщо плітка-вірус набуває популярності, вона вмонтовує свою смердючу «РНК» у світоглядну картину мільйонів людей. Вона змушує невдах відчувати запахи реваншу і помсти, вона змушує сильних опускати руки, а цілі народи – відступати від омріяної мети за день до перемоги. Й відтак утричі переплачувати за власну свободу. Заражені плітками суспільства важко досягають добробуту й рівноваги.
Адже яка може бути рівновага під час вічного пошуку не свого гівна на чужій сметані?
Comments are closed.