Франківськ невеликий, компактний і, на перший погляд, однорідний. Проте, це тільки на перший погляд. Насправді він ховає в собі цілі світи, що практично не перетинаються й не хочуть знати один про одного. Незважаючи на свіжі хвилі переселенців-селян, котрі намагаються звести все до одноманітної «хутірської благоліпності», розділення поглиблюються та примножуються.
Стрижневе – як і всюди – розділення між світом багатих і світом бідних. Воно не таке помітне, як, скажімо, в індійських чи російських містечках. У нас звикли загортати у папірці не лише лайно, але й все, що не ліпиться до згаданої благоліпності.
«Вітринна» бідність тихо випхана в села. У Франківську вона представлена хіба що нечисельними жебраками та двіжем на смітниках. Відвертих халуп небагато, так само, як і палацової архітектури. Палаци також винесені за місто, подалі від скупчень соціальної заздрості.
Але за фарисейським фасадом ховаються ті самі «світи без зустрічей». Просмерділі сивухою хрущоби сусідять з квартирами, за броньованими дверима яких гостей зустрічають зали, що не поступаються кіношним пентхаузам, а в непримітних підвалах непримітних будинків, населених переважно пенсіонерами, горять вогні нічного життя, кожна година якого влітає в тисячі євро.
І є лише одна соціальна група, яка своєю присутністю об’єднує франківську планету багатих з франківською планетою бідних. Це довгоногі дівчата з хрущоб і спальних районів, які кажуть мамам, що йдуть до подружок, а за кілька хвилин вішають свої курточки на оленячі роги, швартуються на шкіряних диванах, запалюють сигаріли й пригублюють кришталеві келихи з тридцятилітнім вином.
Найрозумніші з них дуже мовчазні і малорухливі. Вони, наче розвідники, приглядаються, прислуховуються і принюхуються до іншої планети, уникають яскравого світла і часто забігають до ванної кімнати. Вони приносять на одязі запахи котячої сечі і пересмажених котлет. Напевне, тому в одязі вони перебувають недовго. Відтак загортаються в махрові та атласні халати. Навіть якщо в кімнаті під тридцять.
Коли вони залишають оселі багатих, їхніх втомлених мешканців навідують побічні думки. Вони думають про те, що дівчата можуть навести на їхню планету квартирних злодіїв, голодних представників правоохоронних органів, дворову погань або просто занести інфекційні хвороби. Взагалі, чим більше вони про них думають, тим більше впадають у фантазії. Вони ретельно вимивають джакузі та підозріло оглядають зубні щітки. Відтак втома і природний фаталізм перемагають.
Вертаючись на рідну планету, дівчата тихенько прослизують повз кухні, де батьки з друзями відмічають чиїсь дні народження. В ліжках вони прислухаються до шуму за фанерними дверима та до кухонних звуків. Вони думають про завтрашній день, коли подружки помітять на них нові золоті ланцюжки, і шліфують ті багатозначні фрази, котрі мають ввести подружок у простір заздрісних здогадок.
Дівчата навіть не здогадуються про важливість човникових рейсів на іншу планету. Їм і в голову не приходить, що вони вкладають свої п’ять копійок у процес примирення між ворожими світами. Що, не виключено, звитяжні франківські німфи відвертають громадянську війну і прокладають шлях.
Їм не дадуть премій за зміцнення миру. Їм не подякують з трибун. Про них не згадають: «Блаженні миротворці…». Зрештою, майбутня злагода так і підповзає – непомітно та скромно. Й лише одне свербить тому майбуттю. А що як одного дня посланниці миру зберуться та усім своїм кошом вигребуть до Польщі?
Comments are closed.