Саботаж є руйнівною зброєю гібридної війни. А також усіх «проксі-воєн» у всі часи. Про таку зброю іноді кажуть, що вона організаційного типу.
Аби соціальна система поступово припинила працювати, не потрібна армія саботажників, достатньо відносно невеликої групи грамотно розставлених на ключові позиції виконавців, пише Володимир Єшкілєв на “Репортері”.
Віртуальна енциклопедія подає нам про саботаж таке: «Саботаж (фр. sabotage від фр. saboter – стукати дерев’яними черевиками): навмисний зрив роботи чи якогось заходу шляхом прямої відмови від нього, прямої протидії його виконанню, свідомо недбалого її виконання або формального безініціативного виконання з дотриманням лише видимості виконання; прихована, замаскована протидія будь-яким заходам, намагання перешкодити їх здійсненню».
Кожна зміна суспільної формації (включно з реформами) супроводжувалася саботажем. Іноді він набував тотального характеру (під час, скажімо, Весни народів 1848 року у Відні, або Паризької комуни 1871 року), іноді – локального або точкового. У жовтні-листопаді 1917 року саботажники з залізничної профспілки (Вікжель) ледь не скинули щойно народжену більшовицьку диктатуру. Лише надзвичайними зусиллями лідерам Совдепії вдалось зламати спротив залізничників, які відмовлялись транспортувати «революційні війська».
З точки зору юстиції саботаж має об’єктивну і суб’єктивну сторони. Й не кожний вид саботажу може бути юридично кваліфіковано. Легше за все відслідкувати навмисний спротив змінам шляхом відкритої протидії: псуванням майна, блокуванням комунікацій, невмотивованою відсутністю на робочому місці тощо.
Замаскований під звичайну чиновницьку некомпетентність саботаж правовій об’єктивації практично не піддається. Такі саботажні формати для системи є чи не найнебезпечніші. Адже посадовець або «громадський активіст» на словах може бути найпалкішим прихильником реформи або революції й подібно до бравого солдата Швейка голосно репетувати: «На Белград!», а насправді робити все від нього залежне, щоби ніхто нікуди не йшов й навіть не повз.
Ми таке бачили навесні 2014 року, коли ще була можливість врятувати ситуацію у Криму. А відтак ще багато-багато разів. Бачимо це і сьогодні.
Ще один популярний різновид чиновницького саботажу – призначення на відповідальні посади осіб, які, навіть за добрих намірів, не можуть ефективно виконувати функції, передбачені цими посадами. Радше за все, ці особи вже за кілька місяців або самі зрозуміють свою профнепридатність або ж дискредитують себе і звалять під всенародний свист. Але справу вже буде зроблено.
Звільнення з посад компетентних посадовців за допомогою надуманих або фальсифікованих зачіпок також може розглядатись як специфічний різновид саботажу.
Ми живемо у світі, де переплетено багато різноманітних інтересів і впливів. Більшість з них непомітні пересічному обивателеві. Більшість з них лежить у сфері великих і дуже великих корпоративних інтересів.
Радше за все, як би того не хотілося конспірологам і мітинговим крикунам, якогось всемогутнього «головного замовника» немає. А є негласні й не публічні «джентльменські» домовленості та «консенсусні рішення» шести-семи впливових міжнародних політичних і фінансових гравців (або ж груп гравців), які елементарно хочуть заробити на черговому переділі глобального поля впливів.
Україна от уже шостий рік перебуває в ролі актуального об’єкта цього переділу. Відповідно, суб’єкти переділу давно, можливо ще до подій 2014 року, знайшли в нашій країні «підрядників», а ті, у свою чергу, «субпідрядників» з саботажною установкою.
Подейкують, що «ландшафт саботажу» повільно але впевнено розгортається та ускладнюється на наших очах. Й кінця-краю не видно тому розгортанню.
