Ми вже почали звикати до рясних злив, аж раптом на Франківськ впала спека. Справжня. Літня. Оспівана поетами в еклогах, а баталістами в романах про битви народів.
Спека проникливіша за холод. Вона наче рентген. Ніби сама собою виявляє секретні пружинки та коліщатка нашого існування. Ті глибинні механізми, що підтримують мислячу форму життя. Мудрі люди кажуть, що таких є принаймні два. Перший ми умовно назвемо трансплантацією, а другий – реплікацією, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
Трансплантація – це коли щось звідкісь виймають (вирізають) і потім приживляють в іншому місці. Останнім часом трансплантація набула глобального масштабу: дикі мандровані шматки Півдня перемістилися на північ. Або їх перемістили. Адже мислячі істоти у всьому знаходять змову.
Реплікація – це інше. Це повторення і відтворення. Раз за разом ми перетворюємось на таких собі кліматичних партизанів, що пробують чинити пасивний спротив температурному режимові. Адже температурний режим відноситься до режимів такого типу, проти яких дуже важко чинити активний спротив.
Отже, накопичивши рідкі та заморожені засоби для пасивного спротиву, ми спостерігаємо розповсюдження трансплантації та реплікації на решту навколишнього буття. Ми бачимо, як мандрівні шматки шизоїдного простору виникають просто навколо нас.
Наче хтось вирізає кавалок оскаженілої політики звідкись з Херсону або ж зі столичного поля гризні за владу та пересаджує його просто в центр нашого християнського міста. Й то якась дивина: політична плоть богоспасенного та ревно намоленого Франківська не відторгає того зайшлого фрагменту, а, навпаки, починає скаженіти в одному ритмі з ним.
Відкорковуючи чергову пляшку крижаного напою, спостерігаємо: ось людина, котру тільки-тільки спільними зусиллями привели до тями після президентських виборів, знову починає смикатися, пускати крізь зуби піну та спілкуватися гаслами з штабних методичек. А трохи далі інша людина, усім забезпечена та фахово успішна, раптом починає гарячково шукати партійний список для походу до парламенту.
Запитую, навіщо туди пертися, та ще й в команді, де хом’ячки в одній шерензі з крокодилами намагаються крокувати нога до ноги.
На що потенційний мешканець лакованої лави під куполом щиро відповідає: «Так всі ж йдуть». Тобто стадний інстинкт спрацьовує й далі. Можливо, лише він один й спрацьовує. А сон розуму, між тим, вже готовий породити чергову зграю чудовиськ.
«Молодих чудовиськ», – багатозначно виправляють мене оптимісти. А мені чомусь згадується «молода команда» колишнього столичного мера. Молодість, насправді, нікому нічого не гарантує. В Україні тим більше. Нам ще довго чекати на ті авангардні покоління, котрі будуть більш пристосованими до високих літніх температур.
А поки що дивимося на сусідню Молдову, яка все випереджала й випереджала нас на шляху до ЄС, але чомусь тепер опинилася в глибшій дупі. Що й підтверджує давню мудрість про доцільність трансплантації лише нерозгорнутих до буттєвої повноти речей.
Володимир Єшкілєв: Про бентежну прозорість нестерпної легкості
Адже коли ми трансплантуємо, а відтак реплікуємо вже повністю визрілу та використану вже кимось річ (ситуацію, подію), то отримуємо рівно те, що отримує пересічний споживач секонд-генду – позавчорашню моду з запахом дешевого антисептику.
Хтось пожартує: так то ж вінтаж. А хтось запитає: «Що краще: зовнішнє керування чи корупційний колапс, як у Молдові?». Тут відповідь як петля: корупційний колапс веде до зовнішнього керування й навпаки. Двобічні граблі й гуля на чолі, як не ступай. А тут ще й ця клята спека.
Comments are closed.