Є дивна порода людей, котрі впевнені, що все можна виправити в останній момент. Що можна десятки (якщо не сотні) років закривати очі на неприємні обставини, а потім втнути щось «вікопомне» й ті обставини розсіються як ранковий туман.
Для таких і придумали приказку про дядька, якому вже пізно пити боржомі.
Останні місяці український політикум не просихає від «пізнього боржомі». Тридцять років вітчизняні дятли працювали (хто руками-ногами, хто язиком) на реставраторів феодалізму, а тепер чекають, аби наше громадянське суспільство героїчно зупинило реванш темних сил. Коли кажеш дятлам, що наше ГС не може нічого зупинити, бо у неофеодальній державі його під мікроскопом шукати треба, ті птахи починають істерично працювати фейсбучними дзьобами.
Починаю згадувати 2014-й, коли заїжджа «братва» захоплювала адмінбудинки у східних областях. Лише у Харкові активісти безуспішно чинили спротив. В цілому ж «туристи Путіна» мали або не мали успіху залежно від позиції місцевого феодала.
До теми: Володимир Єшкілєв: Про сплячих
Єфремов їх підтримував і Луганськ став «ЛНР». Коломойський не підтримав. Відповідно Дніпро і Одеса залишилися в Україні. Ахметов грав свою гру і Донецька вотчина відійшла до «нєдєлімой». Відтак знахабнілі прибульці дали зрозуміти, що в імперії феодалізм історично подоланий абсолютизмом. Після того Маріупольська вотчина моментально припинила гундосити «услышьте Данбасс».
Здається, все очевидне, але дятли вперто розповідають про тих, котрі «не дали». Щоби не дати, треба мати. А ембріони українського громадянського суспільства мають, в кращому випадку, на пляшку й свіжі труси.
Й горезвісні гранти на розвиток ГС також, в більшості випадків, отримують не активісти з вулиць і площ, а «правильні» люди з клану того чи іншого феодала. Любителям пізнього боржомі рекомендую принагідно цікавитися родоводами та «історією ранніх років» тих активістів, що, не змінюючи «морди лиця», перестрибнули з велосипедів на мерседеси.
Аналогічно і з Закарпаттям. Десятиліттями там безроздільно, не криючись, панував клан баронів від контрабанди, а тепер, бач, все вперлося в угорського консула. Й не треба бути пророком, щоби передбачити, чим там все закінчиться. Але, звісно, можна для розваги пошукати в Срібній землі «опорні страти» та «мережеві формації» українського громадянського суспільства. Знайдуть хіба що Павла Чучку з його придорожньою ресторацією та купку ентузіастів-освітян.
Читайте також: Тарас Прохасько: Як ішов вим
Найкраще ілюструють ситуацію щойно запущені передвиборні технології. Керманичі головних «електоральних бульдозерів» мали глибоко в носі рахітичне громадянське суспільство. Ставка відверто робиться не на мережеві формації, а на тих таки феодалів та підвладний їм адмінресурс. Ну й ще на жувальні інстинкти телепузиків, яким за рахунок впровадження цифрового ТБ відчутно збільшили кількість зомбі-жуйки.
Населення феодальних вотчин йде за рукою, що тримає пакетик з гречкою. Дятли називають власників таких рук «олігархами». Але за правилами олігархія є формою розподілення централізованих потоків. А наші укріпилися в вотчинах. Дятли знову все поплутали. Руки з гречкою належать не олігархам, а найсправжнісіньким феодалам, що живуть не так з прибутку, як з ренти. Тобто беруть гроші за будь-яку діяльність на підконтрольній території.
Існування неоголошеної ренти і є справжньою основою нашого політичного класу. Як і тисячу років тому, владні клани, де чиновник – кум феодала, кормляться з вотчин. Така система за своєю природою заточена на договорняки з зовнішніми силами. Заточена на просте відтворення і самозбереження. Тисячолітнього цирозу не вилікувати помічною водичкою.
