Одна з дивних особливостей українського поля дискусій – практична відсутність публічного обговорення принципових проблем національної презентації. Тобто розмов на тему «хто ми, де знаходимося і куди йдемо».
Ще у 90-х роках мене дивувало ухиляння наших гуманітаріїв (як академічних, так і медійних) від суперечок з трьох наріжних тем. Вони не бажали говорити про насущну заміну етнонаціональної архаїчної ідентичності на модерну політичну. Вони вперто оминали всі питання про те, який саме національний об’єднавчий проект має прийти на зміну виконаного проекту здобуття власної держави. Й ще впертіше вони відмовлялися дискутувати про міську (урбанічну) презентацію українства, пише Володимир Єшкілєв у Репортері.
Щодо останнього, то найбільш відверті представники «вусатої гуманітарщини» казали про те, що місто змушене буде просто капітулювати перед «органічністю» української сільської культури та перейти на хуторянські рейки.
Ця безплідна фантазія й досі гріє добрі рустикальні душі й все ще дає можливість міським управам, замість розвитку сучасних форм питомо українського міського мистецтва, відбуватися дешевими івентами – влаштовувати концерти самодіяльних колективів, масові покладання квітів до постаментів і фестивалики провінційної графоманії.
Зрештою, хтось може сказати, що міська українська культура рано чи пізно розвинеться й без допомоги міських управ. Мабуть, що так. Проте нині мова йде не просто про розвиток, а про опорні аргументи у війні ідентичностей. Адже реставратори совка вперто повторюють, що українське мистецтво є вторинним саме тому, що воно не здатне опанувати культурного простору жодного великого міста України, крім Львова.
А тим часом усі бесіди йдуть поміж своїми. Себто організатори конференцій, дискурсивних майданчиків та фестивальних просторів збирають за круглими столами дружні компанії однодумців (а ще й однопартійців), які осипають одне одного компліментами та за годину «нібито суперечок» доходять до висновку, що все буде добре, якщо українська культура полюбить спонсора конференції (фестивалю, круглого столу) й ту вузьку злютовану (родинну) групу митців, яка тута дискутує.
Й усе це відбувається десятиліттями. Й чим далі, тим глибше нерозуміння (ненависть?) між різними угрупуваннями та авторами «моделей українства». Зокрема у просторі української культури (доволі вузькому й недофінансованому, до речі) конкуруючі зграйки насипають на вентилятор не гірше за партійних ботів.
Дехто з них проривається у зомбоящик, котрий і далі – що й продемонструвала доля ZIKу – є найбільш ефективною трибуною у війні ідентичностей. На екрані з’являються начебто знані люди, але теревенять вони про речі, цікаві хіба що завсідникам мистецького підпілля.
Сірі, старомодно вдягнені та життєво виснажені, вони або лякають глядачів зомбоящика тим мідним тазом, який буцімто от-от накриє вітчизняний культурний простір, або ж починають згадувати якихось «герметично геніальних» вуйків, котрі щось там писали у стодолах та під тинами.
Й розчарований глядач перемикає канал, щоби заглибитися або в черговий турецький серіал, або ж послухати політичних приблуд, яких зомбоящик видає за експертів та аналітиків. Розчарований глядач в принципі й далі не буде проти тих застарілих моделей українства, що їх йому впарюють.
Він просто залишиться байдужим до тих моделей, яким не забезпечили належної презентації. А співпереживати віні далі буде або штірліцам і майорам проніним, або ж спайдерменам і бетменам. Залежно від віку та уподобань. Й не лише тому що цих персонажів створили талановиті люди. А ще й тому, що йому, глядачеві, їх грамотно та ефективно презентували.
