Так вже в нас повелося: те, до чого прагнеш, приходить тоді, коли вже перестає бути потрібним. Це стосується як окремих персон, так і суспільства.
Правда в нас тріумфує (зазвичай не в тверезому стані) на могилах своїх оборонців, визнання приходить до тих старих тіл, що вже ледве тримаються купи, а глибоку вдячність нащадків, перемішану з літрами шмарків та поминального пафосу, розфасовують далекі родичі і спекулянти, пише Володимир Єшкілєв у своїй черговій колонці у “Репортері”.
Це все спокушує деяких людей жити майбутнім. Мовляв, колись все стане на свої місця. Колись люди прозріють і скажуть. Колись хтось згадає і просльозиться. Ну й таке інше. Насправді це лише смішна схема. Яка десь колись працювала, але в нас не працює.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про самобутність брехні
Аби нащадки подякували, їм потрібно щось залишити. Себто щось суттєве, а не купу порожніх пляшок, використані презервативи, вкрадені копійки та запозичені в когось слова. Тим більше, що «великого спадку» у вигляді впорядкованого та сповненого гідності суспільства нашим нащадкам не дочекатися.
Чому? Бо «великий спадок» формують, докладаючи своє до спільного. А у нас все навпаки – кожний краде для себе. Чим воно закінчиться? Також зрозуміло. Розпорошені смисли та цінності стануть цеглинками якогось чужого проекту. Вдячність нащадків, відповідно, отримають не теперішні провінційні хитруни, а невідомі нам проектанти. А, можливо, не такі вже й вони невідомі.
Імпотентність теперішнього суспільства проявляється в усьому. Воно не продукує цікавих ідей, а лише тупо пережовує чужі концепти та рефлексує над минулим. Деякі з концептів, типу горезвісного постмодернізму, жують четверте десятиліття і все без сенсу. Світ уже перевів це у досвід і пішов далі, а в нас все ще мудрують, що насправді цінніше – «цікаве, але аморальне» чи «моральне, але не цікаве».
Читайте Володимир Єшкілєв: Про 50 відтінків конспірації
Зрозуміло, що з таких ідіотських протиставлень нічого ані морального, ані цікавого не народиться. Молодь вже це розуміє. Тому залишає своїх «предків» мудрувати над очевидним, чекати на месію та голосувати за клоунів. Наймобільніші з молоді їдуть туди, де вміють не лише чорно заздрити і бігати до ворожок.
Кажуть, що є «третій шлях». Коли починаєш питати про нього докладніше, чуєш у відповідь речі, цікаві хіба що психіатрам або романтичним підліткам. На питання про майбутнє населення, на кожну працюючу одиницю якого припадає дві пенсійні одиниці та одна малолітня, ніхто не відповідає. Всі теревенять про солідарність громад, зростаючу самосвідомість та інше.
Найчастіше кажуть про те, що треба вирощувати нову еліту. Хто б підказав, як практично «вирощувати» еліту в умовах тотальної деградації суспільних інституцій? Друге питання: хто саме буде «вирощувати»? Де ті мічуріни – поряд чи за кордоном?
Там уже, кажуть, вирощують для нас ідеального президента. А це, перепрошую, вважати нашим проектом чи чужим? Мені відповідають, що тепер усі притомні проекти інтегровані та наднаціональні. Тоді в мене третє питання: а хто про це знає?
Вже певно не ті 31 % українців, які ніколи в житті не користувалися інтернетом. Вже й не питаю про підтримку «інтегрованого та наднаціонального» у суспільстві, де на базовому рівні поряд з «гібридними міфами» панують феодальні порядки, ксенофобія та інша архаїка.
Зрештою, можна гордо начхати на базовий рівень. Піти у відрив і будувати міста на деревах. Але життя складається так, що рано чи пізно прийдуть лісоруби.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.
Comments are closed.